Український космополіт з берлінською адресою

Ганна Трегуб

Базіль Керський, Анджей Ст. Ковальчик. Розмови з Богданом Осадчуком. К.:  «Дух і Літера», 2009. – 384 с.

Історія появи україномовного перекладу книжки  польських журналістів Базіля  Керського та Анджея Станіслава  Ковальчика «Polska i Ukraina. Rozmowy z Bohdanem Osadczukiem»  багато в чому  подібна до тих звивистих перипетій,  що в ній описані. 2001 року у  видавництві Люблінського  Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської вийшла друком збірка вибраних  есеїв Богдана  Осадчука «Українсько-польське століття». Два роки по тому  цей текст надрукували у перекладі  німецькою з  суттєвими доповненнями. Останнє  польське видання, з якого було  здійснено український переклад,  про який мова, побачило світ 2008 р. у вроцлавському  Колегіумі Східної Європи ім. Яна  Новака-Єзиранського. Воно базувалося  на щойно згаданому німецькому  виданні, доповненому  розлогим епілогом – розмовами з Богданом  Осадчуком у 2003-2007 рр., а  також текстами його статей для газет «Neue Zürcher Zeitung» та «Die Welt» про Помаранчеву революцію. Врешті, київська публікація, своєю чергою, теж зазнала розширення завдяки проникливій  передмові Боґуміли Бердиховської та прикінцевим біографічним довідкам про  героїв «Розмов з  Богданом Осадчуком». Годі сказати, що тут уміщено інформацію про 168  європейських діячів політики,  культури й науки, яких Богдан Осадчук  згадує у своїй розповіді, що охоплює події за майже 60 років історії  Центральної та Центрально-Східної  Європи.

В українському інтелектуальному  просторі Богдан Осадчук не є тією людиною, якій  загрожує статус  забронзовілого патріарха, про кого  написано все, що можна написати.  Історик, совєтолог, кореспондент однієї з  найвпливіших європейських газет, швейцарської «Neue Zürcher Zeitung», колега Єжи Гедройця, співробітник  легендарної «Культури», один з  інтелектуальних  передтеч  української незалежності,  Осадчук досі перебуває на  маргінесах пам’яті  українців. Так, згідно  з пошуковою програмою Google, частка  україномовних текстів, йому присвячених, є у  віртуальному просторі мізерно малою:  це переважно інтерв’ю для  вітчизняної періодики та коментарі на  політичну «злобу дня». Стан  справ з представленістю цієї  постаті є свого роду лакмусовим папірцем, що  засвідчує уповільненість процесів  лібералізації свідомості в Україні. За контрастом, наведу фраґмент зі статті, опублікованої декілька років тому на  шпальтах польської газети «Rzeczpospolitа»:

Людина-символ. Українець, що  народився на території передвоєнної Польщі та добре розмовляє польською.  Постійно мешкає в Берліні. Невпинно та  наполегливо працює на справу польсько-українського порозуміння та польсько-української співпраці. Його цариною є  письменство – фельєтони, коментарі, а  також книжки, яких у Польщі він видав  декілька. Він часто пише про дуже  непопулярні справи, що не до вподоби ані  українцям, ані полякам. Але  слова, хоч важко, проте сягають вух  одних і других. І це підштовхує до  думки про те, що треба відкинути  стереотипи як у мисленні про себе  самих, так і про сусідів…[i].

Шкода, що в  українській пресі таких оцінок досі не прозвучало.  Мабуть, дається взнаки стереотипне  уявлення, що людина набуває статусу «історичного діяча», якому  варто приділяти увагу в ЗМІ,  лише після того, як потрапить на  сторінки шкільних підручників. Проте  жоден  сучасний підручник з  історії України не містить ані  найменшої згадки про таких незвичних  або ж незручних представників ліберальної  інтелігенції серед  української еміґрації, як Іван Лисяк-Рудницький, Ігор  Шевченко, Омелян Пріцак, Роман Шпорлюк, врешті, Богдан Осадчук. То як тут не  погодитися з авторкою передмови до  україномовного видання  «Розмов»  Боґумілою Бердиховською, що «посовєтська Україна  здобутки антикомуністичної еміграції  засвоює тяжко… Та, на щастя, не  чиновники писатимуть історію, у тому  числі й історію польсько-українських  стосунків. І місце в ній Богдана  Осадчука ніхто не заперечить» (с. 6).

Навіть  не вдаючись до тонкощів філологічної  та політичної концепцій націотворення,  стає зрозумілим, що недбалість до персоналій вітчизняного  інтелектуального обігу може  дорого коштувати. Зрештою,  українець — це не та людина,  чиїми винятковими ознаками є  спілкування українською та  проживання на етнічній українській території. Українство як якість більшою  мірою притаманна тим, хто, живучи навіть  поза Україною, працює для неї  ділом і словом, як це робив упродовж усього життя і досі робить Богдан Осадчук, якому 1 серпня 2010 р. виповнилося дев’яносто. Адресатом же його багаторічної праці була Західна Європа – далеко не безпристрасний у своїх  висновках суддя, великий скептик щодо визвольних прагнень незахідних народів та, врешті, аж ніяк  не завжди приязний українофіл.

Повертаючись до зафіксованих у книжці оповідей Богдана Осадчука, не можна позбутися враження, що вони являють собою «історичний згусток» людського життя  — спогади неабиякої  людини, котрій випало жити в неабиякі часи. Дві Світові війни, незнані доти  ментальний та інтелектуальний  колапси, калейдоскоп авторитарних режимів та крах імперій, зникнення  колоніального світу, розвал Радянського Союзу, зміна  геополітичної мапи планети  — гадаю, цього  досить, аби ескізно окреслити  дух пережитого Осадчуком. Проте історія – це не лише  чорно-біла фотографія людської пам’яті, і «Розмови з Богданом Осадчуком» — добрий  тому доказ. Час від часу зі щільного потоку аналітичної та фактографічної  інформації тут виринає анекдот або розповідь про комічну ситуацію,  головними дійовими особами якої були чи  сам оповідач, чи  хтось із видатних  людей, про яких ми нині знаємо лише з поважних дослідницьких праць. Надзвичайно цінними є  також характеристики  загальнокультурного тла, на якому розігрувалися драми історії XX — початку ХХІ ст. Адже на довге життя оповідача припала незліченна кількість змін:  його міжвоєнна юність  відрізняється від  «3D» доби  Помаранчевої революції, а повсякдення Третього Райху  — від перебігу  життя у повоєнних ФРН, НДР чи державах-сателітах СРСР.

Проблема розуміння подій, що вже  відбулися, підштовхує до питання про те, що ми про них можемо  знати. Існує спокуса пояснити те, що сталося, тим, що саме так мало статися. До таких явищ належить і проголошення  незалежності України – нібито просте й органічне, яке відбулося саме з себе, немов зміна пір року. Тимчасом  поява кожної нової держави у Центрально-Східній Європі не була подією  лише внутрішнього, локального характеру, адже за цим завжди стояли складні переплетення взаємин як між силами знеособленими,  так і між конкретними, живими людьми. До цих  взаємин непросто пробитися крізь заслін  стереотипів, але власне вони  дозволяють побачити події в об’ємній  проекції, у  багатовекторних долях  окремих реґіонів та біографіях  окремих людей. Яскравою ілюстрацією того, наскільки щільно пов’язані між собою історії країн-сусідів, є доля Богдана Осадчука — простого  хлопця, що народився 1920 р. в  прикарпатському містечку Коломия,  виріс на польській Келеччині, закінчив Берлінський університет та, постійно  мешкаючи у Берліні, став знаним  на Заході журналістом, речником  України в Європі й співзасновником органу незалежних українських інтелектуалів – часопису «Віднова».

Існує дивовижна кореляція між  багатогранністю історії та  багатовимірністю особистості. Як котрась із вирішальних битв не вміщує усієї  Другої світової війни, так і постать  Богдана Осадчука, сенсонаповненість  його особистості не зводиться лише до  моменту знайомства з Єжи Ґедройцем та  Юзефом Чапським під час  берлінського Конгресу свободи  культури у 1950 р.  Невдовзі потому Осадчук став кореспондентом паризької  «Культури» — невтомного борця з «політичними домовинами минулого», що тяжіли над взаєминами східноєвропейців, дописуючи до цього видання під  псевдонімом «Берлінець» аж до самої смерті Ґедройця у 2000 р. та формуючи політичну візію «Культури» в налагодженні польсько-українського діалогу. Утім, аби почати  співпрацю з Ґедройцем, вже треба було на момент  знайомства бути кимось,  достатньо помітним у світі  журналістики. Богдан Осадчук такою особою був: окрім статей до згаданої вище «Neue Zürcher Zeitung», він за підписом «Юрій Чорноморський» співпрацював із друкованим органом Української революційної демократичної партії «східняків» «Українські вісті Волині»,  а під псевдонімом «Александр Кораб» — з ліберальною  берлінською газетою «Der Tagesspiegel» та ще  кількома виданнями у Мюнхені,  Штутґарті, Кельні, Базелі й Цюріху. Однак  під усіма цими псевдонімами він цілеспрямовано здійснював одну й ту саму  справу — критичне  висвітення стану речей у  державах радянського блоку. Можливо, нині хтось оцінить це, як крик волаючого в пустелі. Проте  Радянський Союз таки розпався, Берлінський  мур розібрали на сувеніри, виросло  покоління, котре вже не пам’ятає, як Європу розтинала залізна завіса, врешті, світ звик до  існування низки нових незалежних держав,  що кілька десятиліть  тому сприйняли б як нездійсненну утопію.

«Розмови з Богданом Осадчуком» – це  широка панорама простування до щойно згаданих змін, яка охоплює понад півстолітнє минуле й сучасне багатьох європейських країн: Другу  Річ Посполиту й ПНР,  нацистський Третій Райх і  ФРН, НДР та об’єднану сьогодні Німеччину,  підрадянську й незалежну  Україну. Читаючи книжку, з особливою опуклістю починаєш розуміти відмінності у їхніх ідеологічних та  історико-географічних вимірах. Так, розповідь Осадчука про свою юність переливається у згадки про непрості українсько-польські стосунки початку ХХ  ст., про війну за  Галичину у листопаді 1918 — серпні 1919  р., а разом з тим – про  українсько-польський альянс Симона Петлюри та  Юзефа Пілсудського, спрямований проти  більшовиків. Доля польських та  західноукраїнських комуністів, політика санації, петлюрівці та  пілсудчики, перші паростки нацизму в  Польщі та ще низка сюжетів про  польське й українське життя – ось ті сюжети, що могли би придатися в ґрунтовних історичних дослідженнях.

В інтерв’ю, що увійшли до збірки, Богдан Осадчук не висловлює категоричних оціночних суджень  стосовно побаченого й пережитого, залишаючи висновки читачам. Однак коли йдеться про становлення його власних поглядів, то  суттєве  «але» таки є: за словами оповідача, саме петлюрівці, які після поразки визвольних  змагань обрали Другу Річ Посполиту місцем замешкання, стали для Осадчука «школою українознавства, школою  пізнання невідомого, але рідного  краю». Ці люди з Києва, Харкова, Одеси,  Полтави, Житомира та українського півдня доклалися до  формування в нього, галицького юнака,  загальноукраїнської свідомості —  «туги за Великою Україною, не малою – львівською, галицькою». Отож,  інтелектуальне формування майбутнього  ліберала започаткувалося з усвідомленої  симпатії до єдиної політичної  нації – українців, не поділених  на «східняків» та «західняків».

Так само широкою є палітра  заторкнутих в інтерв’ю сюжетів, що стосуються пізнішого  часу та інших історичних подій і постатей. Коли коротко перерахувати, то це: політика Третього Райху стосовно українців  та поляків, УПА, завершення Другої світової  війни, перші повоєнні тижні у  захопленому силами антигітлерівської  коаліції Берліні, життя й діяльність  української та польської  ліберальної еміґрації,  контакти з Єжи Ґедройцем, Іваном Лисяком-Рудницьким, Іваном Кошелівцем, Іваном Багряним та багатьма іншими людьми «розкутої думки», як називає їх Роман Шпорлюк. Неможливо докладно переказати всю інформацію, яка чекає на читача «Розмов з Богданом Осадчуком», адже ця книжка за своєю  місткістю може дорівнятися до мемуарів Вінстона  Черчиля. Важливо, проте, підкреслити інше: мудре слово Осадчука, невтомного оповідача, дотепника й переконаного ліберала, показує, як у ситуаціях нібито єдино  можливого вибору публічний інтелектуал здатен віднаходити третій шлях – не обтяжений  комплексами й стереотипами «політичних домовин минулого».

Український гуманітарний огляд. – К., 2010. – Вип. 15. – С. 61–66.