Традиція: від Передання до Прозріння

Євген Коген

Кожна епоха висуває специфічні вимоги до всіх, хто прагне досліджувати християнську релігію, відчуваючи до неї свою прихильність. Сучасна постсекулярна доба, передовсім, спонукає до переосмислення і нового обґрунтування християнських позицій. Покликання на церковних авторитетів та Святе Письмо вже сприймаються тільки за наявності належного виправдання, за умов критичності та зважання на здоровий глузд. Цикл лекцій одного з найбільших американських патрологів Ярослава Пелікана під назвою «Виправдання традиції», що цьогоріч вийшов українською у видавництві «Дух і Літера», є прикладом глибокого поєднання власного досвіду перебування в християнській традиції з високою професійністю науковця. Певно, це найліпша формула для роботи у будь-якій сфері – поєднання любові до своєї справи із глибоким знанням про неї, завдяки чому Пелікан і був удостоєний премії Клуге, заснованої для науковців, котрі працюють у галузях, за які не присуджується Нобелівська премія.

Лекції професора Пелікана сприймаються за принципом, втіленим у словах Бенедикта Спінози: «не плакати, не сміятися, а розуміти». З одного боку, у книзі автор ніби пояснює, чому, маючи за плечима величезний досвід вивчення церковної історії та численні відзнаки за свої праці й викладацьку діяльність у США, він перейшов з протестантизму до православ’я. З іншого боку, його перехід, або ж за його словами «повернення», був не спонтанним кроком, а науково обґрунтованим рішенням, результатом багаторічних досліджень. Тому книга не «мемуарна», а фахова.

Водночас, «Виправдання традиції» не є фундаментальним полемічним твором із розглядом усіх моментів, якими б автор прагнув довести перевагу православ’я над протестантизмом. Праця фокусується на єдиному об’єкті, який, втім, має для Пелікана принципове значення. Йдеться про церковне Передання, або традицію християнської церкви, що не зафіксована в Святому Письмі. Проголошення принципу «Sola Scriptura», який став одним із гасел Реформації, був нездійсненною утопією, — намагається переконати своїх читачів Пелікан.

Автор наголошує на тому, що, по суті, ми не маємо жодного шансу існувати за межами традиції, якщо прагнемо лишатися християнами. Це не погано і не добре – просто так є. На прикладі видатного католицького діяча Джона Генрі Ньюмена, якого нещодавно Ватикан проголосив блаженним, автор демонструє безнадійність простого відкидання Передання церкви. Своїм переходом з англіканської церкви до католицької Ньюмен, раніше за самого Пелікана, засвідчив глибоку закоріненість християн у традиції.

Ще один важливий аспект, який може видаватися лише риторичним прийомом досвідченого професора, полягає у твердженні Пелікана про те що він, як і Ньюмен, зрозумів принципову істину: традицію можна відкинути. Але сказати минулому рішуче «ні» ми можемо не раніше, ніж зрозуміємо, чим воно насправді є. Іншими словами, аби мати змогу бути вільним від Передання, треба спочатку його добре вивчити. «Чи усвідомлювати нам свої витоки в традиції, чи просто дозволити традиції впливати на нас, не розуміючи її, тобто, чи бути свідомими учасниками, чи несвідомими жертвами» –  от і все що нам залишається, на думку Пелікана.

Залишивши від усього спадку церкви тільки Святе Письмо, Лютер намагався відкинути найпринциповіше – ключ до розуміння Святого Письма, тобто Передання. Однак, це було не так легко зробити. Як приклад Пелікан наводить засноване на Переданні вчення про Трійцю, яке аж ніяк не можна чітко простежити в Біблії. Ці догмати «імплікувала думка Лютера та Кальвіна, адже для них вони були самоочевидні, хоча сьогодні, можливо, це не так». Традиція живе в людях, навіть якщо вони цього не помічають. Як жартома пише Пелікан: «чимало підлітків (деякі з них зовсім не підліткового віку) одягаються так, ніби вони вигадали секс, хоча сам факт їхнього існування засвідчує, що хтось мав думати про це раніше».

Протестантська церква з часом усвідомила і почала визнавати, що мала свою спадщину, своє передання, яке виникло значно раніше за Реформацію. Але йдеться не лише про, приміром, Гуситський рух, оскільки вже Кальвін «вихвалявся» тим, що блаженний Августин обстоював чимало «протестантських» тез: «саме він насамперед дав змогу лідерам Реформації проголошувати, що вони все ж не відкидають минуле християнства».

Втім, автор книги зовсім не пропонує нам беззастережно змиритися з усталеними реаліями, в які нас закинула історія, адже: «Традиція є живою вірою мертвих, традиціоналізм є мертвою вірою живих». І тут Пелікан погоджується з Лютером: Передання є лише «дороговказом» і не мусить підміняти собою «пункт призначення». Інакше Передання перетворюється на ідола; і традиція, котра «є втіленням того, що вона зображає, але спрямовує радше до своєї сутності, ніж поза неї», теж «стає ідолом, коли збереження та повторення минулого стає її остаточною метою».

Ярослав Пелікан пропонує ставитися до Передання за тим самим принципом, за яким ми вважаємо ікону «істинним образом». Це та серединна позиція, яку зайняла церква, коли вирішувалося питання про вшанування ікон. Образи на іконах не є ані замінниками їхніх прообразів, ані простими випадковими символами. Традиція – як і ікона – причетна до того, про що вона говорить, але зовсім не заступає зображуване, переконаний автор.

Однак на обґрунтуванні важливості Передання думка автора не завершується. Бо ж, коли йдеться про поступ у будь-якій царині, переконаний Пелікан, ми імпліцитно маємо на увазі просування углиб та розширення сфери вже відомого — тієї спадщини, яку нам лишили попередники. І на цьому етапі Пелікан протиставляє Переданню — прозріння, якого ми досягаємо «коли вчимося творчо взаємодіяти з традицією».

Варто зазначити, що «Виправдання традиції» Ярослава Пелікана виходить за рамки вузької полеміки між прихильниками різних підходів до трактування ролі Передання. Позиція Пелікана – методологічна і фундаментальна. Іншими словами, її можна застосувати до будь-якого випадку, коли буде йтися про консерватизм чи революційний прорив у майбутнє. Тому ця книга є універсальною, хоч і заснованою на конкретному прикладі. Постмодерн ще не став добре забутим минулим. І тим людям, котрим некомфортно існувати в необґрунтованому світі, де все навколо піддається сумніву, буде радісно дізнатися, що чутки про смерть традиції були занадто перебільшені.

У книзі Пелікана легко вгадуються автобіографічні мотиви. І якщо у когось виникне бажання нагадати, що філософія кожної людини є виправданням її життєвого шляху, це буде слушним. Однак, у випадку Ярослава Пелікана, його життя саме стає виправданням його філософії.

Кожен вільний обирати власний варіант ставлення до спроб виправдання «живої віри мертвих», втілених кардиналом Джоном Генрі Ньюменом або Ярославом Пеліканом. Але той факт, що твори цих людей вже самі перетворилися на традицію та класичну інтелектуальну спадщину, свідчить, що навіть для відкидання їхнього підходу, з ним треба хоча б ознайомитися. А особливим чином «Виправдання традиції» стане у нагоді тим, хто займається міжконфесійним діалогом всередині християнського світу, і водночас допоможе християнам навчитися відповідати на запитання з боку секуляризованого оточення. Адже бути готовим дати відповідь усякому, хто запитує про твою віру, християн навчав іще апостол Павло.

Релігія в Україні, 9 листопад 2010