Роздуми про Католицьку Церкву А. де Любака

Олена Булдакова, к. і. н., доцент кафедри філософії Донбаської державної машинобудівної академії (м. Краматорськ)

Книга Анрі де Любака «Роздуми про церкву» є частиною еклесіологічних досліджень ученого. Вона була написана у 1953 році, в період, коли де Любак перебував під наглядом Ватикану за  ті ідеї, що він як прибічник «нової теології» виклав у роботі  «Надприродне» (1946). З погляду богослова, обставини сучасного йому життя вимагали негайного аналітичного розгляду і всеохоплюючого пояснення таїни Церкви, розвінчання хибних суджень про істинну сутність Церкви та її роль у світі, накопичених протягом попередніх сторіч. Анрі де Любак звертає увагу на те, що в апологетичній літературі часто стало простежуватися змішування і підміна певних понять, схильність до їх спрощень, що в результаті витворювало такий образ церкви, яка заснована на людських принципах і служить виключно людським цілям.

Стан Римо-Католицької Церкви на сер. ХХ ст.

На середину ХХ століття служителі римо-католицької Церкви більше уваги приділяли плеканню зовнішнього образу Церкви й утвердженню зверхності церковної ієрархії, а також критично ставилися до проникнення в теологію та історію церкви нових наукових знань. Яскравим прикладом цього є тернистий шлях визнання вчення Тейяра де Шардена та процес виправдання самого де Любака. Папський престол тоді посідав Пій ХІІ – понтифік, який свого часу «посприяв» звільненню де Любака з кафедри історії релігії єзуїтського факультету в Ліоні. Про нього Е. Гергей, автор знаної праці «Історія папства», писав, що цей папа більше займався політикою, аніж внутрішніми проблемами церкви. Сприйнявши у «законсервованому» вигляді теософські ідеї своїх попередників, їх суспільно-політичні погляди, засновані на принципах неотомізму, Пій ХІІ намагався накласти їх на реалії свого часу. Але невідповідність між життям та вірою, між дійсністю та застарілою формою вчення ставала щоразу більш разючою.

У 1947 році Пій ХІІ видав енцикліку «Посередник Бога і людства», в якій відхилив можливість співробітництва між папським престолом та богословами сучасної генерації в усіх сферах діяльності і на основі авторитарного принципу закрив дискусію про літургічну реформу. Папа вважав природним наявність глибокого водорозділу між духовенством та мирянами, оскільки, на його думку, священицька ієрархія була створена самим Христом. Наступна його енцикліка 1950 року «Рід людський» різко засуджувала філософські ідеї Нового часу і тлумачила проникнення найновіших результатів науки в теологію як вияв модернізму. Остання енцикліка призвела до численних переслідувань представників нових течій у католицизмі, котрі намагалися оживити католицький дух у суспільстві. Такі дії розхитували авторитет католицької Церкви у складних і суперечливих умовах життя середини ХХ століття, відвертаючи від неї звичайних вірян та напружуючи ситуацію всередині самої Церкви. Цього не міг не розуміти і не помічати видатний учений, прибічник «нової теології» Анрі де Любак, не міг він і залишатися осторонь. Його книга «Роздуми про Церкву» стала своєрідною відповіддю на запити сучасної йому доби.

«Credo…sanctam Ecclesiam catholicam…»

Розмірковуючи про таїну Церкви, А. де Любак передовсім звертається до проблеми історичності і прогресу християнства. Як аксіому він виводить ідею позаісторичності віри та визначає роль прогресу, котрий запобігає спотворенню віри, зберігає правду, довірену церкві, рухаючи вперед людське життя, сприяючи поступовому розвитку Святого Писання у світі. Де Любак писав про те, що поряд зі всеохоплюючою історичністю християнства існує конкретна історичність людини, яка живе у визначений час і щодня стикається з його викликами. Як частка Церкви, людина у своєму житті керується її вченням. Із цього випливає максимальна важливість істинного розуміння і, відповідно, сприйняття таїни Церкви, яка, на думку де Любака, є квінтесенцією таїни Божественної. Таїна Церкви в усій своїй повноті була визначена на Першому Вселенському соборі (Нікея, 325р.) у формулі Символу віри: «Credo…sanctam Ecclesiam catholicam» («Вірую…у святу католицьку церкву», лат. варіант), і від самого початку словосполучення «католицька церква» означало «вселенська спільнота». Ця спільнота не знає меж у просторі й часі та збирає людей звідусіль, об’єднуючи їх спільним покликанням – спасінням, що дається лише через Церкву. Одночасно вона є поза історичним Переданням і конкретною реальністю, що перебуває у своєму небесному й земному стані. Ця двоїстість природи Церкви і призвела до виникнення протиріччя, в межах якого Церква видима, земна, була протиставлена невидимій, духовній.

Анрі де Любак відзначає, що його сучасники-богослови у своїх трактатах частіше розглядають проблеми церкви зовнішньої, акцентуючи увагу на необхідності зміцнювати довіру до католицької ієрархії, утверджуючи її прерогативи та права у відносинах зі світською владою, часто забуваючи про своє безпосереднє пастирське служіння. Але завжди залишаються і такі, які вважають, що тільки «внутрішня», «духовна» Церква може бути основою віри, бо вона дана від Бога, у той час коли «видима» церква є виключно людським творінням і несе очевидний відбиток людських слабкостей. Прибічники останньої точки зору часто спиралися на загальновідому концепцію апостола Павла про Тіло Христове, що є серцем Церкви, Небесного Єрусалиму. Їх опонентів вона лякала своєю глибокою містичністю та абстрактністю, тому у доказах божественної природи Церкви вони намагалися не покликатися на неї.

Викладаючи свою думку з приводу такої ситуації, де Любак нагадує про енцикліку Пія ХІІ «Mystici Corporis Christ» («Містичне Тіло Христове», 1943р.), в якій це вчення актуалізується і утверджується в сучасній йому теології. З погляду Анрі де Любака, дана доктрина повинна була стати центром богословських роздумів про природу Церкви, і тільки в її межах слід розпізнавати складові елементи та частини Церкви.

Єдність Церкви, вочевидь, неоднорідна, тому розгляду її аспектів де Любак присвячує окремий розділ своєї книги «Два образи єдиної церкви». У міркуваннях ученого Церква постає як об’єднана і скликана і водночас як така, що об’єднує і скликає. При цьому жодне з двох визначень не домінує — ідея Церкви виникає лише за умови їх поєднання. Де Любак говорить про Церкву святу і Церкву святих; Церкву, що освячує, і Церкву освячених. Він також зазначає, що Церква є спільнотою ієрархічною, оскільки без ієрархії не може утворитися організоване зібрання. Члени церковної громади також поділені на дві категорії: духовенство і миряни – відповідно до двоїстої природи Церкви, вони є представниками Церкви, що навчає, і Церкви, що слухає; Церкви, що здійснює таїнства, і Церкви, що приступає до них. При цьому де Любак не втомлюється повторювати тезу про неможливість будь-якого внутрішнього церковного поділу.

Протистояння і взаємодія Церкви і Держави

Присвятивши перші чотири розділи своєї книги виключно духовним і догматичним аспектам природи Церкви, висвітленню проблем, пов’язаних зі станом сучасної йому богословської думки, в наступному п’ятому розділі Анрі де Любак розглядає позиції Церкви у світі і ті складнощі, з якими вона стикається, мандруючи у ньому. Хоча Церква у своїй глибинній сутності є явищем містичним, у земному існуванні вона зберігає видиму присутність. Являючи собою особливу духовну спільноту, в цьому світі Церква калькує структуру звичайних людських інституцій, що, на думку де Любака, і призводить до конфлікту між нею та державою, який безперервно точиться вже протягом 20 століть без надії на завершення й кінцеве визначення, яка з двох влад вища за іншу. Цей конфлікт у свою чергу порушує душевну рівновагу людини, котра віднині постійно повинна вибирати між тим, бути їй добрим громадянином чи щирим вірянином.

Початок розколу А. де Любак вбачає у явленні світу Євангелія, яке розділило церкву і державу, богословську і політичну систему, поставивши людину перед двома зводами законів. Теоретично, розв’язати конфлікт можна було б, якби держава задовольняла абсолютно всі потреби людини, або якби церква перебрала б на себе, окрім духовних, ще й суспільно-політичні повноваження. Однак історія людства підтверджує неможливість такого вирішення, оскільки в людині наявні два первні, тваринний і духовний, тому її реальне повноцінне життя може відбуватися тільки в межах двох влад і у тісному зв’язку зі вселенською наднаціональною Церквою. Порівнюючи дві влади, А. де Любак жорстко критикує світську владу, закидаючи їй невгамовне бажання царювати над усім світом. Він говорить, що в усіх своїх виявах вона є тиранією в політичному сенсі й утиском людини – в духовному, у той час як Церква залишається єдиним джерелом людської свободи. З цього випливає необхідність обмеження державної влади у світі.

Захищаючи та стверджуючи позиції Церкви на землі, вчений одночасно звертається також до її внутрішніх проблем. Де Любак визнає, що серед кліриків завжди були такі, яких непокоїли широкі владні функції церкви у світі і які прагнули обмежити їх, спираючись на підтримку світської влади. Жорстко критикує він і священиків, залюблених у політику і гроші. Тих та інших А. де Любак називає зрадниками, бо вони компрометують Церкву і віддають божественні права князям. Таким чином, ці священнослужителі виступають проти духовної свободи народів, проти їх об’єднання під святою владою Христа в Його Церкві, в межах якої тільки й може відбутися спасіння. У той же час нагадує де Любак і про те, що спасіння відбувається у конкретному історичному часі, тому істинні християни не повинні віддалятися від справ світу, якими б вони не були, але йти до свого Бога через різноманітні перешкоди, бо цей шлях у жодному разі не може бути простим. Церква ж у своєму земному існуванні набуває войовничого образу, щоб мати змогу протистояти тиранічним силам світу, захищати свою паству і виконувати своє головне завдання – вести людей до спасіння.

Спокуси кліриків і мирян у Церкві і поза нею

Далі у своїх «Роздумах про Церкву» А. де Любак виявляє ті спокуси, які чатують на людей, що перебувають як всередині Церкви, так і поза громадою. Серед таких спокус: бажання деяких кліриків звести волю церкви до власної волі і поставити її собі на службу; хибні думки людей про те, що поклоніння Богу співвідноситься із привілеями, які надаються Його служителям; або ж що настання Царства Божого на землі і в душах людей вимірюється прихованим чи явним втручанням духовенства в мирське життя; гординя, яка заважає деяким людям зрівнятися в Церкві з усіма іншими людьми; намагання судити про Церкву, критикувати її. У своїй книзі де Любак захищає Церкву, вказує опонентам на нерозуміння її справжньої сутності і водночас відкрито сприймає справедливу критику щодо неї. Він вважає, що Церква має реагувати на слушні зауваження, переглядаючи методи діяльності своїх інституцій та відроджуючи цінність християнства в умовах нового часу. Такі міркування А. де Любака ставлять його в ряд з прихильниками такої галузі сучасної теології як «спекулятивне богослов’я» (Гі Бедуел «Історія церкви», 2000), згідно з яким, християнське віровчення пристосовується до відповідних реалій буття.

Наприкінці книги Анрі де Любак співвідносить таїну Церкви з таїнством Ісуса Христа (посилаючись на ідею Євхаристії, розроблену ним у розділі «Серце Церкви»), визначає роль Церкви та Діви Марії в традиційно-католицькому розумінні віри, обумовлює існування інституту папства, розмірковує над сутністю католицької спільноти загалом і якостями окремого вірянина зокрема.

У своїй праці Анрі де Любак постає не тільки як глибоко віруючий християнин, але й як блискучий вчений та ерудит. Вражає наведений автором перелік посилань, який охоплює всю історію богословської думки від її витоків до епохи самого де Любака. Він цитує як добре відомі широкому загалу твори отців церкви, так і праці авторів, які не набули всесвітньої слави, але є знаними й оціненими в колі прибічників «нової теології». У своїх роздумах де Любак спирається на ідеї богословів-класиків, твори своїх колег-сучасників, документи Ватикану, на роботи видатних філософів, учених, літераторів. Увагу читача привертає багата мова, неперевершений стиль викладення найскладніших богословських тем, майстерно збережений перекладачами видавництва «Дух і літера». «Роздуми про Церкву» — це книга, яка зацікавить всіх, хто намагається осягнути сутність, місце та роль Церкви у ХХІ столітті.

Біографічна довідка:

Анрі-Марі-Жозеф-Соньєр де Любак (1896-1991) народився у французькому містечку Камбре. Його дитинство та юність пройшли в Ліоні. У 17-річному віці Анрі вступає до ордену єзуїтів. Після тяжкого поранення, яке він отримав у роки Першої Світової війни, де Любак виїздить до Англії, де в навчальних закладах ордену протягом шести років отримує глибоку богословську освіту. Сфера його інтересів також поширюється на літературу, філософію, історію. У 1927 році А. де Любака було рукопокладено у священики, а наступного року він отримав ступінь доктора в Понтифікальному Григоріанському університеті в Римі. Повернувшись до Ліону у 1929 році, Анрі де Любак розпочинає кар’єру викладача фундаментального богослов’я на єзуїтському теологічному факультеті, через рік він тут створює й очолює кафедру історії релігії. Богословська думка цього вченого розвивалася під впливом філософів: А. Валенсина, М.Блонделя, Л. де Грандмейсона. П. Русло, Дж. Хабі та ін.

А. де де Любак стає провідним представником «нової теології», течії в католицизмі, яка була започаткована у Франції в сорокові роки ХХ століття. Її прибічники закликали  повернутися до джерел богословської науки – Святого Письма, творам отців церкви. Зі своїм відомим учнем Ж. Данієлу в 1940 році Анрі де Любак започатковує серію «Християнські джерела», в межах якої видавалися твори церковних письменників, і з 1947 до 1950 рр. очолює журнал «Дослідження з релігійних наук». Історичний підхід, який використовував учений, ставив під сумнів наявну неосхоластичну теологію Римської церкви, що, природно, викликало невдоволення Ватикану. У 1950 році керівництво ордену за прямою вказівкою римського папи відсторонило А. де Любака від викладацької діяльності. Але де Любак не полишав своєї плідної дослідницької роботи з біблійної екзегетики, еклесіології, атеїзму, буддизму тощо. Поступово його позиції в церкві були відновлені.

У 1959 році Анрі де Любака вибирають членом Католицького інституту (Париж) та повертають право викладання. З 1960 року розпочинається активна адміністративна діяльність А. де Любака. Папа Йоанн ХХІІІ призначає його консультантом підготовчої комісії Другого Ватиканського собору (1962-1965рр.), надалі як богослов-експерт де Любак буде брати участь у всіх засіданнях цього екуменічного собору. З 1969 до 1974 року А. де Любак працює консультантом міжнародної богословської комісії. Високо оцінюючи роботу вченого, папа Йоанн Павло ІІ у 1983 році зводить його у сан кардинала римської католицької церкви. Анрі де Любак помер 4 вересня 1991 року в Парижі і був похований у гробниці ордена єзуїтів на цвинтарі Вожирар.

А. де Любак залишив по собі значну кількість богословських праць, що охоплюють широке коло тем. Важливе місце в цьому переліку займають такі його роботи, як «Католицтво: соціальні аспекти догмату» (1938), полемічна праця «Драма атеїстичного гуманізму» (1944), екзегічний твір «Середньовічна екзегеза. Чотири смисли Св. Писання» (1959-1964), еклесіологічні праці «Містичне тіло: євхаристія й церква в Середні століття» (1944) та «Роздуми про церкву» (1953).

РІСУ, 21 лютого 2011 р.