Про Елі Візеля та його книги

Франсуа Моріак

Пам’яті моїх батьків і молодшої сестри Ципори

До мене часто приходять іноземні журналісти. Я побоююся цих візитів. З одного боку, мені кортить викласти все, що в мене на серці. З іншого, я боюся вкласти зброю в руки інтерв’юера, адже мені нічого не відомо про його позицію щодо Франції. Під час таких зустрічей я завжди тримаюся насторожі.

Того ранку молодий ізраїльтянин, який прийшов брати інтерв’ю для тель-авівської газети, одразу завоював мою симпатію, і наша розмова невдовзі набула особистого характеру. У перебігу бесіди ми торкнулися окупації. Далеко не завжди найбільший вплив на нас справляють саме ті події, до яких ми були безпосередньо долучені. Я зізнався моєму юному відвідувачеві, що нічого з того, що я бачив у ці похмурі роки, не залишило настільки глибокого сліду в моїй пам’яті, як ці ешелони на вокзалі Австерліц, ущерть набиті єврейськими дітьми. Адже я сам їх навіть і не бачив. Моя дружина розповіла мені про них, її голос і досі сповнений жаху. У ті часи ми нічого не знали про нацистські методи винищення. Та й хто міг уявити таке! І однак те, як цих малюків одривали від їхніх матерів, перевищувало все, що нам тоді видавалося можливим. Я певен, що того дня я вперше доторкнувся до таїни зла. Відкриття цієї таїни мало покласти край одній добі й започаткувати іншу. У вісімнадцятому сторіччі у свідомості людини Заходу зародилася мрія. Здавалося, що її перші проблиски сяйнули у 1789-му році, і до 2 серпня 1914 року, у зв’язку з прогресом освіти й науковими відкриттями, вона міцнішала й міцнішала. Ешелони, навантажені дітьми, перетворили для мене цю мрію на прах. І все ж, я

навіть у голову не міг вкласти, що ці діти стануть паливом для крематоріїв.

Ось про що я розповів молодому журналістові. І коли я промовив, зітхнувши: «Як часто я думав про тих дітей!» – він відповів: «Я був одним із них». Він був одним із них. Він бачив, як його мати й люба маленька сестричка, і вся його родина, окрім батька, щезли в печах, які жерли живих людей. А щодо батька, то день по дні хлопчик був змушений споглядати його страждання, агонію і смерть! Її обставини описані у цій книзі, і я пропоную читачеві самому ознайомитися з ними, так само як із неймовірною історією порятунку самої дитини. Гадаю, ця книга залучить не меншу кількість читачів, аніж «Щоденник Анни Франк».

Це особисте свідчення з’явилося слідом за багатьма іншими, що описують злочин, про який, здавалось би, ми вже знаємо все, про що тільки можна дізнатися. І все-таки, я стверджую, що ця повість конче особлива і неповторна. Доля євреїв Сигету, маленького трансильванського містечка, їхня сліпота перед лицем року, якого вони ще могли уникнути, непоясненна пасивність, з якою вони перед ним скорилися. Вони були глухі до попереджень і вмовлянь очевидця, який сам дивом врятувався від страти. Він розповів їм про те, що бачив на власні очі, але вони відмовлялися слухати, проголосили його божевільним. Усього цього вистачило б, аби написати книгу, єдину у своєму роді.

Однак мене понад усе вразив інший бік цієї книги. Хлопчик, від особи якого ведеться оповідь, був одним з обраних Богом. Звідтоді, як пробудилася його свідомість, він жив тільки для Бога. Виплеканий на Талмуді, він прагнув проникнути в тайни Кабали, всією душею він відданий Вічному. Чи замислювались ми будь-коли про страшні наслідки смерті Бога в душі дитини, що несподівано зіштовхнулася з абсолютним злом? На тлі інших злодіянь ці наслідки не такі помітні, не так упадають в очі, але саме вони найжахливіші для людини, що мала віру.

Спробуємо уявити, що пережив цей хлопчик, дивлячись, як у небо здіймаються кільця чорного диму з печі, в яку ось-ось мали вкинути його матір і сестру, разом із тисячами інших людей.

«Ніколи мені не забути цієї ночі, першої табірної ночі, що перетворила все моє життя на одну суцільну ніч, тричі прокляту за сімома печатями пам’яті. Ніколи мені не забути цього диму. Ніколи мені не забути облич маленьких дітей, що на моїх очах перетворилися на хмарки диму у безмовному блакитному небі.

Ніколи мені не забути цього полум’я, що навік спопелило мою віру. Ніколи мені не забути тієї нічної тиші, що назавжди позбавила мене волі до життя. Ніколи мені не забути тих хвилин, що вбили в мені мого Бога і мою душу, перетворили на прах мої мрії. Ніколи мені не забути про це, навіть якщо я буду засуджений на вічне життя, як сам Господь. Ніколи».

Тоді я зрозумів, що у молодому ізраїльтянинові так приваблювало мене: цей погляд, ніби в Лазаря, що повстав з мертвих, усе ще в’язня похмурої темниці, де він блукає, спотикаючись об безсоромно оголені трупи. Для нього у словах Ніцше втілилася фізична реальність: Бог помер, Бог любові, доброти і співчуття, Бог Авраама, Ісака та Якова. Бог сховався назавжди від очей цього хлопчика, сховався у димі людського жертвопринесення, зчиненого в ім’я Раси, найненажерливішого з ідолів. А скільки ще праведних євреїв відчули смерть Бога у своїх душах! У той день, один із найстрашніших навіть поміж днів суцільного жаху, коли хлопчик дивиться, як вішають (!) іншого хлопчика, з очима печального янгола, він чує за своєю спиною стогін: «Де ж Бог? Де ж Він тепер?». І голос у нього всередині відповів: «Де Він? Ось Він – Він висить на цій шибениці»…

В останній день єврейського року хлопчик присутній на урочистій молитві на честь Рош-Гашана. Він чує, як тисячі рабів вигукують у єдиному воланні: «Благословенне хай буде Ім’я Предковічного!» Нещодавно він би теж вклонився, і з яким благоговінням, яким трепетом, якою любов’ю. Але цього дня він не схилив голови. Людина, страждання й приниження якої перевищили все, що може витерпіти тіло й дух, відкидає сліпе й оглухле божество.

А я, який вірив, що Бог є любов? Що я мав би відповісти моєму юному співбесідникові? Його темні очі все ще зберігали ту янгольську печаль, що відобразилася того дня на обличчі повішеного малюка. Що мені було сказати йому? Можливо, заговорити з ним про іншого ізраїльтянина, його брата, що його він мені нагадував – про Розіп’ятого, чий хрест підкорив увесь світ. Сказати йому, що камінь спотикання для його віри став наріжним каменем моєї релігії і що взаємозв’язок між Хрестом і людським стражданням є в моїх очах ключем до тієї нерозв’язної таїни, зіштовхнувшись з якою, рухнула його дитяча віра? І все ж, Сіон повстав із диму крематоріїв і могильного тліну. Єврейський народ відродився з праху тисяч загиблих і завдяки їм, він знову живий. Нам не дано пізнати ціну навіть однієї краплини крові, однієї сльозинки. Милосердя безкінечне. Якщо Предковічний є Вічним, останнє слово для кожного з нас належить Йому. Ось що я мав би сказати цьому єврейському хлопчику. Та я міг лише обійняти його, ридаючи.

Із кн.: Візель Е. Ніч. Світанок. День / Пер. з фр. – К.: Дух і літера, 2006. – С. 263–266.