Православні Церкви Східної Європи перед викликами ХХ ст.

Антон Глушко,
аспірант відділу етнополітології
Інституту політичних та етнонаціональних досліджень
ім. І. Ф. Кураса НАН України

ХХ століття, за висловом англійського соціолога Еріка Гобсбаума, можна охарактеризувати як «добу екстремізму» та глобальних зрушень у всіх сферах життєдіяльності суспільства [1]. Перехід від індустріальної до інформаційної ери тлумачиться дослідниками як перехідний етап еволюції моралі, етики та моделей поведінки особистості [2]. Зміна уявлень про родину, громадянські чесноти та цінності людського життя відбилася й на оцінках місця та ролі Церкви як культурно-релігійної інституції.

Втручання держави у життя Церкви, ідеологізація та політизація церковно-світських взаємин найбільш активно відбувалися у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи. У непростих умовах ХХ століття опинилася Православна Церква, змушена протистояти намаганням правлячих світських еліт підпорядкувати або всіляко контролювати її. Наявність декількох православних центрів (автокефалій у Стамбулі, Москві, Белграді, Тбілісі, Бухаресті та Софії) породжувало спроби подальшого розколу православ’я з метою підпорядкування його національним потребам держав, розв’язання соціально-політичних та етноконфесійних конфліктів, дискредитації окремих служителів Церкви. Тому верифікація досліджень з історії Церкви постає злободенним науковим й суспільним завданням, адже це є однією зі складових екуменічного діалогу та християнського примирення.

Однією з останніх робіт, цікавих для українського читача, є збірник статей «Православна Церква Східної Європи. ХХ століття», що цьогоріч вийшла у видавництві «Дух і Літера». У праці вміщено огляд історії різних Православних Церков за проблемно-хронологічним принципом. Укладач і редактор збірника – Крістін Шайо – православна християнка із Женеви, автор кількох книг про життя, історію та духовну культуру Східних Церков. У 2005 році вона опублікувала книгу «Історія Православної Церкви у Західній Європі. ХХ ст.» (французькою та англійською мовами).

Як зазначає у своїй передмові до збірника митрополит Діоклійський Калліст Уер, метою дослідження було показати життя православних спільнот у Європі та на основі маловідомих фактів оцінити ті виклики та протиріччя, що з ними стикалися церкви східного обряду протягом ХХ століття, а також – ті спокуси та небезпеки, котрі чекають їх попереду [С. 7–8.]. Митрополит Калліст згадує про ключові історичні події, які мали значний і часом трагічний вплив на стан Православної Церкви (більшовицький переворот 1917 р. у Російській імперії, грецькі погроми у Малій Азії за часів Мустафи Кемаля-Ататюрка, розкол православ’я в сучасній Україні).
Шістнадцять православних Церков Східної Європи

Шістнадцять статей збірника присвячені історії помісних православних церков у різних країнах Європи: Греції, Кіпру, Болгарії, Сербії, Албанії, Румунії, Молдови, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, України, Росії та Грузії. У вступі Крістін Шайо зазначає, що книга має стати підґрунтям для екуменічного діалогу й порозуміння, для плекання «всеправославного духу». Вона закликає авторів статей до максимальної об’єктивності й неупередженості, до уникнення зайвої полеміки у змісті викладеного [С. 21–22.].

Всі автори – знані вчені у своїх державах і православні віруючі. Акцентуючи на ХХ столітті, фахівці з історії Православної Церкви наводять свідчення про такі події минулих епох, які у той чи інший спосіб «відлунюють» у взаєминах християн і сьогодні. Наприклад, Тодор Сабєв та Предраг Пузович, описуючи історію православ’я у Болгарії та Сербії, дискутують про «автокефальні македонські єпархії» та приналежність Афонського Хіліндарського монастиря (Охридська єпархія), який пов’язаний не лише з минулим обох сусідніх народів, а й в цілому з християнською традицією на Балканському півострові [С. 98–101, 131, 134.]. Ці питання (як і проблема закордонних єпархій автокефальних церков – Болгарської та Сербської) були спірними ще з другої половини ХІХ століття та часом призводили до збройних зіткнень на пограниччі [3]. Варто зазначити, що колись болгари та серби мали єдину Церкву, яка протистояла Візантії та османському впливові, проте з часом, через територіальні непорозуміння, утворили автокефалії з власними єпархіями у межах своїх держав [4].

На особливу увагу заслуговує аналіз історії тих європейських країн, де Православна Церква не є автокефальною, а більшість мирян належать до інших конфесійних груп (Чехія, Словаччина, Албанія, Угорщина). Зокрема, митрополит Христофор (Пулець) та архієпископ Георгій (Странський), пишучи про православне християнство у Чеській і Словацькій республіках, розглядають діяльність святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, «будителів слов’янства», гуситів-реформаторів, історію Мукачівської єпархії («греків поза єдністю»), чеських слов’янофілів [С. 227–230.].

Олександр Гаврилін та Байба Пазане описують, як поширювалося православ’я у балтійських країнах, та подають історію православних єпархій Латвії, Литви та Естонії у складі Московського патріархату в ХІХ–ХХ ст. [С. 263–265.].

Доктор Етелє Кіш подає нарис історії Православної Церкви в Угорщині в контексті взаємин румунських та сербських ієрархів [С. 205, 209–210.]. Спроба створення самостійної Угорської Православної Церкви, на думку автора, виявилася невдалою через належність тамтешніх єпархій до різних Церков – Російської (Мукачівсько-Пряшівська єпархія), Сербської (Будімська єпархія) та Румунської (Дьюлійська) [С. 221–224.]. В Угорщині (й Болгарії) також діє закон, що забороняє перебування іноземних православних єпископів на території держави. В першому випадку це лише передумова для намагань угорців отримати автономну церкву з єдиним центром підпорядкування (Румунська Православна Церква), у другому – це нормативна-правова основа автокефалії та запорука єдності всіх православних в межах держави, але водночас і привід для утисків неправославних спільнот [С. 109.]. Отже, окрім законодавчого регулювання, має відбуватися постійний суспільний діалог з екуменічних питань задля примирення християн.

Цікавим аспектом книги є висвітлення боротьби Московського та Сербського патріархатів за контроль над єпархіями в прибалтійських державах, Угорщині, Словаччині, Чехії та Польщі, де православна традиція або переривалася (Чехія та Словаччина), або постала через намагання сусідньої держави нав’язати свій релігійний світогляд (прибалтійські країни) [С. 228–234, 263–264.]. Досвід церковного життя у цих країнах різниться. Якщо у Чехії, Словаччині та Угорщині існує поділ єпархій між Сербською, Румунською та Російською Православними Церквами, то у Польщі діє автокефалія та спеціальний указ від 17 травня 1989 року, які регламентують її статус та дозволяють використання у богослужінні 4 мов: церковнослов’янської, польської, української та білоруської [С. 254, 257–258. ]. Цей приклад є надзвичайно важливим для України!
У збірнику розглядаються такі наріжні питання історії православ’я ХХ ст.:

— єрархія та структура церковної влади (наприклад, взаємини єпархій «автокефальної церкви» та «нових територій» у Греції, підпорядкування єпархій у Словаччині та Чехії [С. 71, 234–235.]);

— взаємини Церкви зі світською владою (діяльність екуменічного Фонду Архієпископа Макарія ІІІ у Республіці Кіпр, державне субсидіювання церков та монастирів у Болгарії, багатоаспектна співпраця православних у Албанії в умовах економічної стагнації та бойових дій [С. 90, 109–110, 157–158.]);

— розбрат між православними конфесіями (найбільш болючі в Україні після проголошення суверенітету й незалежності 1991 року [С. 333–338.]);

— ідеологія та політика у взаєминах Церкви, пастви та держави (найбільш аргументованою видається стаття проф. Михайла Шкаровського про Російську Православну Церкву [С. 341–401.]);

— пошуки екуменічного діалогу і примирення (діяльність Всесвітньої Ради Церков; проведення спільної Божественної Літургії Патріархом Московським Олексієм ІІ та митрополитом Талліннським Стефаном у жовтні 2008 року; Конституційна Угода 2002 року між Церквою та державою у Грузії [С. 106–107, 286, 417.]);

— роль жіноцтва у церковному житті та міжконфесійному діалозі (жіноча богословська та меценатська діяльність у Елладській Церкві [С. 71.]).
Акцентують автори статей і на темах:

— дискримінації релігії та віри комуністичними режимами (особливо деструктивного та резонансного характеру вона набула в Румунії, Білорусі, Україні та Росії [С. 295–296, С. 326–327, 331–332.]);

— послаблення впливу Вселенського Константинопольського Патріархату на помісні православні церкви (наприклад, проголошення 1922 року автокефалії Сербської Православної Церкви; перемовини Варфоломія ІІ з Олексієм ІІ стосовно єпархій у Литві, Латвії та Естонії [С. 122–123, 284–286.]);

— грубого втручання держави у конфесійні взаємини (спостерігалося в усіх православних державах);

— продовження дискусії про канонічність нових автокефальних церков та порядок відправлення і мову богослужінь (у Польщі та Сербії) [С. 130–131, 251–252, 254–256.].
Митарства Православної Церкви в Україні

Авторка статті про історію УПЦ в ХХ столітті, викладачка Папського Східного інституту в Римі, доктор Софія Сеник, відома своїми дослідженнями з історії жіночих монастирів України та Руської (українсько-білоруської) Православної Церкви XVII століття. Її стаття містить важливі фактичні дані щодо статусу Православної Церкви в Україні у ХХ столітті, її поневіряння за часів більшовицьких репресій 20-30 рр. ХХ ст., суперечливих та резонансних процесів об’єднання та примирення за часів суверенної України. Авторка оцінює події церковного життя у соціально-історичному та етнополітичному вимірах.

У своїй статті Софія Сеник покликається в основному на доробок своїх італійських й французьких колег, а також наводить дані з книги російського історика та релігієзнавця Михайла Шкаровського, який оперує широким архівним та історіографічним доробком (варто звернути увагу на кількість посилань та структуру викладу інформації в його аналогічній статті про РПЦ у ХХ столітті).

Менш висвітленим у статті Софії Сеник залишився вплив української еміграції на церковне життя України у ХХ столітті. Тоді як серб Предраг Пузович, молдаванин Еміль Драгнєв, болгарин Тодор Сабєв, росіянин Михайло Шкаровський наводять історію помісних церков, зважаючи на міжнародний контекст. Зауважимо також, що більшість авторів збірника, визнаючи неканонічність вимог автокефалії у своїх державах (наприклад, у Болгарії після розколу 1872 р., у Другій Речі Посполитій), оцінюють цей факт як важливий етап розвитку помісної Церкви.

Варто відзначити, що висвітлення серйозних випробувань, яких зазнали православні спільноти у ХХ столітті, відбувається у строгому науковому стилі, без акцентуації на чиюсь «провину» чи «політичну доцільність». Більшості авторів вдалося уникнути тиску ідеологем, стереотипів, взаємних звинувачень.

Враховуючи стислий формат статей, автори наводять розлогі бібліографічні переліки, аби читачі мали змогу глибше ознайомитися з поглядами на життя православних християн тієї чи іншої держави. Збірник містить інформацію про позитивний досвід вирішення проблем розколів та міжконфесійних конфліктів у інших країнах східноєвропейського регіону, що допоможе українському читачу новими очима поглянути на проблеми православної церкви в Україні.

портал РІСУ, 24 грудня 2010 р.