«Православна Церква» митрополита Калліста (Уера)

Володимир Волковський

Проблема осягнення суті того, чим є православне християнство саме у собі, є актуальною і донині. Незважаючи на те, що Православ’я є для України традиційним,  навіть на позір тривіально-знайомим, у новому насвітленні воно щораз постає як «новий, незвіданий світ», який не вичерпується ритуалами або традиційною культурою, але містить у собі дещо глобальне, відмінне, містичне і водночас – універсальне. Ми все ще стоїмо перед проблемою усвідомлення, чим є Православ’я поза історичними та культурними стереотипами повсякденного сприйняття, що ними переповнена свідомість пострадянського постатеїстичного українського суспільства, яке опинилося перед цілою низкою викликів сучасності: розколом у Церкві, викликом умовами гри постмодерної епохи, розвитком капіталізму та ін.

Чим є Православ’я не «українське», не «традиційне», але християнське? Позиція сучасної інтелігенції – філософської, релігієзнавчої, історичної, взагалі мистецької – ілюструє нерозуміння Православ’я поза цими предикатами. До цього спричинилися політичні колізії між патріархатами в Україні, тенденція до зрощення релігії з політикою, що призводить до ототожнення цих сфер у суспільній свідомості. Поглибити розуміння східнохристиянської традиції загалом покликана праця митрополита Діоклійського Калліста (Уера) «Православна Церква», перекладена українською видавництвом «Дух і Літера».

Митрополит Калліст (Уер) – богослов і церковний діяч сучасної Православної Церкви Константинопольського патріархату. За походженням Тімоті Уер (Timothy Ware) – англієць з віруючої англіканської родини, котрий у 17 років вперше познайомився з православною традицією. Під впливом о. Василія (Кривошеїна), М. Зернова, В. Лоського та архім. Лева (Жілле) прийняв православ’я. До 2001 року владика Калліст викладав православне богослов’я в Оксфорді. Нині він очолює Раду директорів Інституту православних досліджень у Кембриджі, змішану комісію з англікано-православного богословського діалогу та групу «Друзі Православ’я на о. Айона» (Friends of Orthodoxy on Iona).

Найбільш відома у світі його праця — «Православна Церква» — вперше побачила світ ще у 1963 р. Останнє доповнене видання з’явилося у 1997 р. В ньому вміщено більшість власних поглядів митрополита Калліста (Уера) на основні теологічні та канонічні проблеми Православної Церкви й на дискусійні моменти сучасності. Книга стане незамінною для катехитичних студій.

Церква в історії: кінець маніхейства

“Православ’я претендує на те, щоби називатися вселенською Церквою – не якимось екзотичним східним християнством, а просто християнством… Як слід розуміти це прагнення і що думають православні про інших християн, які не належать до їхньої Церкви?” Праця владики дає розгорнуту відповідь на ці запитання.

Книга складається з двох великих частин: «Історія» та «Віра і богослужіння», що відповідають класичним історичному та логічному методам викладу системи. У історичній частині Уер зображує розвиток Православної Церкви протягом двох тисячоліть як діалектику єдиної Церкви Христової в усіх її протиріччях, драматичності та неоднозначності. А в теоретичній частині послідовно викладає головні теми православної теології: від догматичного богослов’я, канонічного права, літургіки до проблем автокефалії, екуменізму, міжконфесійного та міжрелігійного діалогу.

Уер дивиться на історію та природу Церкви з нетрадиційної перспективи. Він дотримується стриманого та примирливого способу висвітлення теологічних дискусій, історичних колізій та проблемних питань. Заклик до християнського примирення та смирення пронизує всю книгу. Він уникає анафематизмів і тотальних поділів конфесійного чи теологічного характеру, генеалогії відвічної ортодоксії «а ля Гегель», маніхейського зображення історії як протистояння споконвічного Православ’я та зловмисників, що звідусіль зазіхають на нього – тобто звичних вад класичної церковної історії Церкви. Водночас він протистоїть історицистському баченню доктрини Церкви як виключно суспільно-історичного феномену, значущого лише для давнини, конкретного проміжку часу. В історії являється вічна істина Євангелія, здійснюється Таїна Церкви, тому вчення Церкви не є лише явищем історії, але одкровенням істини. Автор застерігає: у кожен конкретний період історії заздалегідь не було відомо, хто православний, а хто єретик. Історію Церкви слід розглядати не як діалектику добра і зла, а як драму змагання до ортодоксії, драму вибору людини конкретної епохи між істиною і хибою, коли істину треба впізнати і пізнати, а потім сповідувати.

Автор наголошує на тих подіях минулого, коли правда була на боці неправославних християн. Він не соромиться визнавати за православними певну провину перед представниками інших конфесій і загалом пише про взаємну відповідальність за розколи і чвари у Церкві. Відверто ведучи мову про «темні сторінки» в історії Візантійської церкви, критикуючи націоналізм та етатизм у Російській церкві, він з розумінням ставиться до складних питань історії. Варто відзначити докладність та відвертість владики Калліста в аналізі історії Візантійської церкви. Він не соромиться «зганьбити честь клерикального мундиру», визнати негативні сторони політики Візантійської церкви або наслідки зрощення православ’я із візантійською державою. В той же час він вказує і на ту шляхетну ідею, яка лежала в основі прагнення візантійців зробити всі можливі висновки із втілення Христа і використати їх на практиці, щоб уповні витворити християнський лад [1; 48].  Митрополит Калліст пише і про злочинства візантійців, які часто ототожнювали Візантію з Царством Божим, а ромеїв – із народом Божим, в той же час насвітлюючи світоглядну основу і перспективу візантійства. Він критикує стан православ’я під турецьким завоюванням, коли в церкву вкралися націоналізм, корупція та симонія: «Те, у чому свого часу звинувачували папство, безумовно справджувалося у Вселенському патріархаті за турків: все продавалося» [1; 96].

Владика Калліст толерантно ставиться і навіть підтримує ідеологему становлення РПЦ. Він приймає наратив про вимушене відокремлення РПЦ через Флорентійську унію і не заперечує ідею «Москви – Третього Риму». При цьому він висловлює симпатію до «непризбирувачів», бачить позитивний смисл у старообрядстві, критикує інтеграцію церкви в державні структури, російський націоналізм та захоплення зовнішніми формами культу [1; 107 – 108]. Він захищає патріарха Сергія (Страгородського), хоча і критикує ідею колабораціонізму з атеїстичною владою СРСР під виглядом збереження видимої церкви, запитуючи: «для кого? ціною брехні «необхідного гріха»?» [1; 161].

Уер критикує тривалу епігональність православної теології, її схоластичність та розпорошеність «молодого покоління грецьких теологів», які перебувають під стороннім впливом західних філософів, і виступає за потребу «неопатристичного повороту», нагадуючи про потребу звернення до «духу» доби Отців як джерела теологічного дискурсу. Звідси починаються його міркування про сутність Православ’я як християнства-у-собі.

Православ’я як Істина

Православ’я не є конфесією у традиційному значенні. Воно мислиться як саме християнство, як правильне розуміння і уславлення Бога [1; 14], як ідея, дана в одкровенні людині, що благоговійно приймає цей дар істини. Звідси Уер і виводить головний метод історії православного християнства, суть православ’я як релігії, а саме — збереження традиції, незмінності, настанова залишатися вірними витвореному спадку Господа, як Він заповів апостолам, а ті передали через Отців [1; 199], завдяки чому патристична епоха Вселенських соборів і стала нормативною для православної духовності. Тому Передання, зафіксоване в конкретних формах, є архіважливим для Православної Церкви, а святі отці – виразниками Істини буття, спохопленої у судженні та досвіді. Однак він відрізняє Передання від різноманітних традицій і звичаїв. Справжня вірність Православ’я минулому є творчістю, критичним ставленням до нього [1; 201]. Владика виступає проти крайнощів старовірів та обновленців, проти «богослов’я повторень», проти тези, згідно з якою доба отців вже закінчилась. Така теза означала б, що Святий Дух полишив Церкву, а це – абсурд. Отже вірність Переданню є вірністю тій сумі православного християнства, вірі Церкви, яка була відкрита одного разу, а також тому Духові, що діє в Церкві і не суперечить Сам Собі. Православний християнин має побачити Передання зсередини, злитися з його духом, щоб воно було не зовнішнім примусом, а іманентним йому діянням духу, що випливає із його власної душі [1; 202].

Чим же є Православна Церква? За своєю самосвідомістю, це Єдина Кафолічна Церква Христова, сама Повнота Церкви, яка була витворена в день П’ятидесятниці сходженням Святого Духа на апостолів. Церква Божа пізнається із її взаємин з Богом: вона є образом Пресвятої Трійці (оскільки вона є єдністю у багатоманітності різних людей, таємницею спілкування), Тілом Христовим (у Христі вона як множинність набуває єдності в спілкуванні через Таїну Євхаристії, інші Таїнства), безнастанною П’ятидесятницею (оскільки у ній безперестанку відбувається сходження Святого Духа у світ, а Дух, що сходить, підтримує Церкву і діє індивідуально, неповторно на кожного) [1; 242 – 244].

Митрополит Калліст (Уер) відкидає розділення на видиму і невидиму Церкву. Церква унаочнена на землі, у людській природі, подібно людській природі Христа. Церква – це Євхаристія, зібрання громади довкола єпископа. Це не якась глобальна організація, у якій місцеві громади є лише частинками: на відміну від світських утворень, Церква, як і Христос, вповні присутня у кожній конкретній парафії [1; 21]. Єдність Церкви забезпечується не ззовні, не централізованою організацією і не одноосібною владою прелата, а подвійними узами єдності у вірі та спілкування у таїнствах [1; 14]. Звідси автор переходить до міркування про соборне начало Церкви. Собор як інститут, витворений Богом для управління Церквою, кафолічність рівнозначна соборності, і на цій спільній раді єпископи керуються принципом гармонії та однодушності без примусу, коли діє Сам Господь Духом Своїм. Митрополит Калліст позитивно дивиться на догматичну спроможність нового можливого Вселенського собору: у разі потреби Православна Церква здатна самостійно скликати Вселенський собор, рівний за значенням першим семи.

Розмірковуючи про діяльність та непомильність Вселенських соборів і Церкви, автор звертається до розпливчастих категорій «рецепції Церквою» соборних постанов. На питання, яким чином ми говоримо про вселенськість собору, відповідає абстрактно: визначення єпископів потребує схвалення народу Божого. Однак це судження означає не потребу плебісциту, а те, як «відбувається прояснення немовби певної самоочевидності, що голос собору дійсно був (чи не був) голосом соборності Церкви», «на справжньому Вселенському соборі єпископи пізнають, що саме є істиною», «їхнє визначення підтверджується схваленням всієї християнської істини, не формальним…, а життєвим». Вселенськість собору визначається не через кількість чи «якість» учасників, а через те, що він начебто «має свідчення віри Вселенської Церкви». Не «вселенськість», а «істинність» робить постанови соборів обов’язковими. А істинність не можливо осягти надто екстеріоризовано чи матеріально, як начебто у католиків (в особі Папи) чи протестантів (в букві Біблії): істинність «наочна через певну внутрішню достовірність». [1; 252-253].

Звертаючись до спадщини Хомякова, Булгакова, митр. Серафима («Православна Церква»), В. Лосського, до соборного послання східних патріархів 1848 року, Уер не вважає ієрархію «хранителькою істини», але «саме Тіло Церкви, народ» [1; 251]. Його наголос на верифікації через духовну містичну присутність Божу перетворюється на абстрактні терміни, які залишають без відповіді питання практичного характеру: чим власне є Вселенський собор, у чому полягає непомильність Церкви, яким собор має бути, щоб бути істинним, та як православні християни мають сприймати постанови собору. Апеляція до абстрактного народу безсумнівно веде до анархії, а судження про Халкідонський собор, який був істинним завдяки тому, що начебто виражав «віру Церкви», по-перше, є апостеріорним, а по-друге, веде до подібного вживання терміну будь-якою Церквою (адже справа не в більшості, а в абстрактній вірі Церкви, і що з того, що саме ми її зараз сформулювали!). Запитання виникають щодо кожного терміну: «самоочевидність», «життєве схвалення», «внутрішня достовірність»… Отже, бачення владики Калліста наражається на ті ж питання, що й класична «теорія рецепції», і уможливлює інтерпретації, спрямовані проти самої Церкви.

Та поза певною неточністю у міркуваннях щодо механізму дії соборів, митрополит дуже чітко проводить тему єдності Церкви як спілкування і любові. Від цього пункту він висловлюється на захист відкритості Церкви до діалогу і об’єднання. Владика Калліст — за поліморфність та полікультурність Церкви, яка є децентралізованою єдністю у багатоманітності, а не скупченням малих централізованих уніфікацій [1; 311]. Покликаючись на ухвалу ВРЦ про ґрунтування на вірі у Господа Ісуса Христа як Бога і Спасителя та Святу Трійцю, необов’язковість для членів ВРЦ визнання інших членів як церков у істинному та безпосередньому сенсі, владика доводить, що членство Православної  Церкви як Єдиної Христової Церкви у ньому можлива без суперечності із власним саморозумінням і без впадіння в єресь екуменізму, якщо говорити словами деяких православних радикалів [1; 324 – 325]. Місія православних у діалозі є православним свідченням про розуміння Церквою проблем сучасності та звертання уваги на те, що відновлення єдності християн можливе лише на засадах доктринальної згоди [1; 324]. Ґрунтом для об’єднання може бути лише єдність у вірі, а не у гадках, традиціях чи звичаях [1; 312].

Новий погляд на неправославних християн

Митрополит Калліст також значну увагу приділяє аналізу богословського діалогу із різними конфесіями. Якщо з дохалкідонськими церквами є лише термінологічні розходження, а возз’єднання –  найбільш реальною можливістю, то питання старокатоликів, англікан та інших протестантів не стоїть на часі. Він докладно аналізує відносини з англіканами, вказуючи на роль Москви у загальмуванні цього діалогу, та на проблеми сучасних переговорів.

Хоча в книзі владика Калліст торкається православно-католицьких дискусій доволі побіжно, проте, можна відзначити його зважений і примирливий підхід до проблеми, уникання протиставлень і намагання «замість говорити про те, чого православні не приймуть, запитувати у позитивних термінах, чим є папська першість з православної точки зору… що православні хотіли б надати Папі» [1; 318]. Він звертається до еталону системи пентархії Церкви, при цьому вказує, що «вона належить до царини церковної організації; з точки зору божественного права всі єпископи рівні як наступники апостолів, яким належить сакраментальна та віровчительна влада» [1; 34]. Папі ж належить особливе місце єпископа Церкви і Престолу апостола Петра, що «головує в любові» [1; 34 – 35], «не просто почесне головування, а й всеохопне апостольське піклування… не тільки приймати звернення від усього християнського світу, а й перебирати ініціативу в пошуках шляхів подолання криз і конфліктів між християнами, де б вони не виникали». Папа діє «не самотужки, але завжди у тісній співпраці зі своїми братами-єпископами», як «старший брат». Владика Калліст пропонує модель патріарха Євстафія папі Іоанну ХІХ (1029 р.): «Хай Константинопольська Церква називається та вважається Вселенською у своїй царині, а Рим у всьому світі» [1; 318]. Підсумовуючи, він каже, що православні самі мають озирнутися назад із розкаянням, докорити собі за погорду та зверхність, із якими вони дивилися за візантійської доби на західних християн. Грецький Схід і латинський Захід все ще потребують один одного [1; 68]. При цьому митрополит підтримує тезу про взяття Богородиці з тілом на небо і щонайменше не заперечує вчення про Її Непорочне зачаття. Його помірковане ставлення до католицьких нововведень заслуговує на додаткову увагу, з огляду на те, що історично Православна Церква не заперечувала Непорочне зачаття і також вчила про Небовзяття (Успіння) Богородиці [1; 257 – 259, 263].

Осуд православного «західного полону теології» він поєднує з оцінкою схоластики як «величного синтезу філософії і теології» [1; 69]. А причину розходження із Римом вбачає насамперед  у розпаді спільного дискурсивного поля. Саме відновлення цього спільного дискурсу має відродити єдність Сходу і Заходу.

Розглядаючи відносини Православної Церкви з іншими конфесіями, Калліст Уер не обходить увагою і внутрішні православні проблеми: питання автокефалії, згуртування Помісних Церков. Розглядає місцеві труднощі грецьких та слов’янських Церков, особливо РПЦ. Він чітко визначає проблему пострадянського православ’я у тому, що внаслідок парадоксального зрощення з державою церковна ієрархія втратила необхідну свободу думки та волі, а через брак кмітливості та активності не спромоглася використати переваги демократичного та плюралістичного суспільства. При цьому він відзначає митрополита Кирила (Гундяєва) як прогресивного ієрарха. Цікаво, чи підтвердив би він зараз свою позицію щодо Патріарха Кирила, зважаючи на його концепцією «Русского мира»?

Владика Калліст приділяє багато уваги літургійній практиці Церкви, визначаючи літургічність як принципову рису православної релігійності. Він прихильно ставиться до літургійного та євхаристійного відродження. Та часом видається, ніби автор постійно послуговується прикладами грецької чи якоїсь ідеальної Церкви, що змушує читати з деякою недовірою та сумом. Владика пише про «єпископа на службі у єдності з общиною», про «більшу гнучкість і невимушеність православної служби», про «почуття у церкві як удома» та «не дивує нікого, що хтось пересувається під час служби», «наскільки тісно пов’язані парафіяни і священик…, відсутність стільців тільки створює відчуття єдності», «більшість обрядових дій відбуваються перед іконостасом»… Такі слова здатні викликати хіба що  посмішку, з огляду на реалії Української Церкви, де «за розмови в храмі і ходження по ньому насилаються кари», а віряни у храмі нагадують гостей, від яких духовенство відчужено як бар’єром нерозуміння, так і подекуди пихою ієрархії, про що може повідомити кожен, хто перебував на архієрейській службі і не був при цьому особистим знайомим чи співслужителем єпископа. Щоправда, владика сам відзначає, цитуючи П. Алепського та інші джерела мандрівників 17 ст., що російська релігійність вирізняється більшою суворістю, пишністю та відмежованістю духовенства від народу [1; 273].

Митрополит Калліст критикує церковний націоналізм, що охопив Православну Церкву у ІІ тисячолітті. Церковні кордони не обов’язково мають збігатися з державними [1; 15]. Проте він визнає позитивний смисл національних церков у зміцненні зв’язку між народом та церквою, в той же час викриваючи згубні наслідки зрощення церковних структур з державними, примату національного предикату над православним кафолічним. «Націоналізм є тією трутизною, що отруювала православ’я впродовж останніх десяти сторіч» [1; 83]. Водночас владика Калліст — прихильник застосування народної мови у богослужінні, адже це «звичайна політика Православної Церкви», доказом чого є приклад святих Кирила і Мефодія.

Привертають увагу читача і думки Калліста Уера про Україну. Хоча він сам визнає, що не робив спеціальних досліджень в цьому регіоні і підтримує в Україні канонічну ієрархію УПЦ, владика ухиляється від різких суджень проти «розколів», зазначаючи, що «є деякі неузгодженості у спілкуванні, зокрема, між російськими та українськими православними, але ця ситуація має винятковий і, можна сподіватися, тимчасовий характер» [1; 14 – 15]. Автор чітко формулює: «єдиним надійним рішенням може бути лише повністю незалежна Українська автокефальна Церква; це потребує визнання Московського патріархату, а також Вселенського патріархату, під юрисдикцією якого Україна перебувала до 1686 р.» [1; 169].

Завершуючи свою книгу, митрополит Калліст Уер наводить притчу про трьох братів, які отримали у спадок вчення від свого наставника. Старший сумлінно зберіг те вчення, середній дещо додав, молодший дещо прибрав. Але вчитель похвалив їх усіх і сказав молодшим братам: подякуйте старшому за те, що без нього ви не зберегли б істину. А тоді звернувся до старшого, аби і він подякував своїм братам, без яких він не зрозумів б істини. Православ’я владика Калліст смиренно порівнює зі старшим братом. Відтак, дає настанову відкритості до інославних християн, до нового досвіду життя у «посткостянтинівському суспільстві», скеровує на протидію крайнощам лібералізму та фундаменталізму. Православна Церква лише тоді здійснить свою місію свідчення, коли вона буде відкрита до «єдності у багатоманітності», побачить православність на Заході, не відступаючи від власної кафолічності – і на цих шляхах уможливить відбудову християнської єдності.

 

Список використаних джерел

1.      Митрополит Калліст (Уер). Православна Церква / Калліст Уер. — Пер. з анг. — К.: Дух і літера, 2009. — 384 с.

2.      Каллист Уэр // Библиотека Якова Кротова. – Режим доступу до джерела:  http://krotov.info/spravki/persons/21person/1934ware.html

3.     Митрополит Диоклийский Каллист (Уэр): «Я считал своей обязанностью быть своего рода миссионером в Оксфорде» // Сайт «Седмица. Ru». – Режим доступу до джерела:  http://www.sedmitza.ru/text/860989.html

4.      Митрополит Каллист Уэр. «В разрешении украинского вопроса мы не должны искать преимуществ друг перед другом» // Библиоттека Якова Кротова. – Режим доступу до джерела:  http://krotov.info/lib_sec/11_k/kal/list_01.htm

5.      His Excellency Kallistos Metropolitan of Diokleia // Сайт архиепископии Фиатирской и Великобритании:

http://www.thyateira.org.uk/index.php?option=com_content&task=blogsection&id=5&Itemid=152

www.risu.org.ua

Авторське право на матеріали Релігійно-інформаційної служби України захищається законом.
Вони можуть буть використані повністю чи частково лише за умови посилання на РІСУ.
У разі використання їх в Інтернеті — обов’язкове гіперпосилання на risu.org.ua

«Богословський портал», 3 грудня 2010 р.