«Полюси соціальної уяви та позиція дослідника»

Володимир Артюх

Поняття ідеології було не на останніх ролях в концептуальній драмі гуманітарної думки ХХ століття, адже в його смислове «амплуа» входили стосунки до пізнання, політики, вірувань. Це поняття мало свою долю і її траєкторію можна описати як рух від негативного розуміння до позитивного визначення (якщо брати до уваги пафос відповідних побудов). Досить рано після свого народження «ідеологія» почала належати лише «іншому» і причому це було їй по суті притаманно. Тобто так не називали, а «обзивали». Першою значною теоретичною сценою для неї був марксизм, де поняття ідеології отримало всі свої смислові зв’язки з історією, структурою суспільства, наукою, релігією та економікою. Здебільшого в цьому просторі поняття перебувало й надалі. Отже, починаючи з «Німецької ідеології» Маркса (1945-46), ідеологія є «хибною свідомістю».  Але приписування іншому такого «гріха» передбачало певну епістемологічну чванливість своєї позиції, від якої не червоніли хіба що марксисти у СРСР починаючи з 30-х. Подальша марксистська теорія була обережніша та софістикованіша щодо поняття ідеології. Вже Бахтін у 20-х роках намагався позбавити її він класового та економічного детермінізму, ототожнивши її з семіологічним. Тобто ідеологія – це сфера знакового, в якому дослідник знаходиться завжди-вже. Іншими оригінальним та плідним тлумаченням ідеології є роздуми Грамші («Тюремні зошити»), в яких він розробляв теорію гегемонії (Рікер тільки за короткий час перед прочитанням лекцій про ідеологію та утопію, на основі яких написана книга, прочитав Грамші та визнав його думки найцікавішими серед належних марксистам, хоча детальнішого розгляду його робіт до своїх лекцій не долучив[1]). Марксизм як критичну філософію розробляла Франкфуртська школа, при чому ідеологічному протиставлявся пафос звільнення. Однією з найцікавіших теоретичних розробок щодо ідеології є друга частина «Міфологій» Ролана Барта (1958), де марксистський пафос викриття дрібнобуржуазної ідеології та відчуженості (яку Брат називає натуралізацією) представлено в термінах структуралізму. Міфологію та ідеологію Барт представляє у термінах конотативної системи, яка паразитує на знаку неідеологічної комунікації. Тут все таки зберігається уявлення про «неідеологічну мову». Таку натуралістичну ілюзію відкидає пізній Барт та інші дослідники, яких пов’язують із пост-структуралізмом у Франції. Але й саме поняття ідеології втрачає чіткість, втрачаючи свого традиційного суперника-істину («Критика цинічного розуму» П. Слотердайка) та політичну специфікацію, аж до тверджень, що все є ідеологічним – навіть сама реальність (представник лаканівського психоаналізу Славой Жижек у роботі «Піднесений об’єкт ідеології»).
Свою версію такої траєкторії представляє Поль Рікер, при цьому керуючись протиставленням ідеології та утопії, що вперше було розроблене у однойменній праці К. Мангайма. Його інтенцією є розглянути ці поняття в структурі суспільної уяви[2]. Таке висвітлення відбувається шляхом діалогів з сильними мислителями, котрих обрав Рікер у партнери в досягненні своєї мети. Стратегія Рікера – це зразок не репресивної герменевтики, а обережного прочитання, щось на зразок маєвтики, за допомогою якої з текстів мислителів-партнерів дістаються поняття та ходи думки, що є корисними для розмови. Рікер цілком свідомо пропонує авторам висловитись про те, про що самі вони не згадували – так, скажімо, під пером Рікера Вебер постає теоретиком ідеології як «надлишкової вартості» довіри до встановленої влади[3]. Загалом же, цей текст Рікера представляє діалог мислителів на поставлену автором тему.
Філософ діє методом раціональної реконструкції, відшукуючи у мислителів різних контекстів концептуальні побудови, які можуть бути зіштовхнуті у намаганні якнайпереконливіше відповісти на актуальне питання. Розмова починається з раннього Маркса, його «Філософсько-економічних рукописів 1844 року» та «Німецької ідеології». Тут Рікер знаходить відправне визначення ідеології, позначене належністю до іншого (в нас ніби сидить який Наполеон, — пише філософ, — котрий прагне назвати когось ідеологом[4]). Ідеологія є спотворенням і протиставляється реальності або науці. Саме ця реальність як корелят ідеології в «Німецькій ідеології» Маркса і цікавить Рікера. На його думку злам у творчості Маркса відбувся саме між «Рукописами» та «Німецькою ідеологією», а не між обома працями та «Капіталом», як гадає Альтюссер. Маркс звільняється від свого спадку молодогегельянства та звертається до практики як людського базису. Але для Рікера тут важлива саме відмінність між продуктивними силами та виробничими відносинами, на якій наголошує Габермас[5]. Адже питання, яке ставить Рікер до Маркса, тримаючи у пам’яті при цьому Кліффорда Гірца, — чи не є сама діяльність уже символічно опосередкованою, щоб її можна було спотворити?[6] Щоб наблизитись до відповіді, Рікер загострює протиріччя марксового розуміння ідеології, звертаючись до критики Мангайма. Одним з центральних мотивів книги Рікера є так званий парадокс Мангайма: який може бути епістемологічний статус дискурсу про ідеологію, якщо всі дискурси є ідеологізованими?[7] Тут вводиться новий вимір статусу дослідника. Але й сам Мангайм потрапляє у свою пастку, намагаючись провести прото-структуралістське розрізнення між релятивізмом та реляціонізмом. Отже, від «зараженості» ідеологією ніде не сховатись. Так Рікер приходить до позитивного визначення ідеології. Вона навіть є необхідною для функціонування суспільства. У Вебера Рікер знаходить прийнятніше пояснення соціального функціонування ідеології як засобу легітимації влади, ніж у Маркса як засобу перекручення.
Отже, ідеологія якимось чином не лише перевертає картинку дійсності, але й завжди вже опосередковує доступ до неї. Для того щоб прояснити це твердження, Рікер зіставляє антропологію практичної людини Маркса із культурною антропологією Кліффорда Гірца. К. Гірц (нар. 1926) є представником американської інтерпретативної антропології, тісно пов’язаної із самою герменевтикою (представником якої можна вважати Рікера) та філософією мови (Вітгенштейн) континентальної традиції, а також американською філософією літератури (Рікер звертає увагу на запозичення у Кеннета Берка, щоправда дещо перетлумачене[8]). У своїй книзі «Інтрпретація культур»[9] антрополог користується методом «насиченого опису», який спирається на розміщення дій у символічному контексті культури. Гірц ніби намагається продемонструвати, де в даній культурі пролягає різниця між морганням, підморгуванням чи наслідуванням підморгування. У контексті своїх зацікавлень Рікер розглядає есе «Ідеологія як культурна система» з «Інтерпретації культур». Тут він і знаходить поняття символічної дії, запозичене у Берка, яке дозволяє теоретично представити практичний досвід як символічно опосередкований. В цьому контексті ще одним важливим зауваженням є питання про статус ідеології в перехідних суспільствах. Вони ніби перебувають у двох часах – глобальному часі індустріалізації, де ідеологія постає засобом конфлікту, та локальному часі. Але ці суспільства вступають до процесу індустріалізації одночасно з тим, коли чільні нації ставляє її під запитання. Інтелектуали цих націй змушені критикувати ідеології, оскільки це притаманно європейській традиції, але в самих їхніх суспільствах ідеологія ще грає більше інтегративну, тобто забезпечує виживання.[10] Інтелектуали потрапляють між двох взаємовиключних вимог. Видається, що українська інтелектуальна ситуація довгий час виглядала подібним чином – ще потрібно стати модерним, хоча критика модерності на часі.
Друга частина, щоправда менша за обсягом, праці Рікера присвячена утопії. Рікер відправляється від розробок Мангайма, котрий ставив поруч ідеологію та утопія за спільним критерієм невідповідності реальності. Але, наголошує Рікер, між ними існує значна відмінність: утопія – це в тому числі літературний жанр, тобто вона створюється свідомо і має авторство, в той час як ідеологія, як ми вже зазначали, належить початково «іншому», ніхто не зізнається, що він – ідеолог. Але і стосовно суспільства ці два поняття мають ріні функції – ідеологія виступає консервативним елементом у союзі в панівною владою, а утопія – революційним, чи принаймні очуднювальним елементом, що протиставляє сучасному стану – майбутній. Рікер вказує на етимологію утопії – «ніде» по-грецькі. Саме тут, на думку дослідника, і має знаходитись позиція аналітика. Це «ніде» є ніби всеохопною іронією чи чимось подібним до гуссерлевого «епохе», якимось важелем, що дозволяє підважити наше сприйняття реальності. Таким чином, ідеологія та утопія є двома полюсами суспільної уяви, що уможливлюють стабільність порядку та його критику.
Контрапунктом до окресленого викладу Рікера є думки Фрейда та інших представників психоаналізу[11]. Згадаймо, що на думку Рікера, Фрейд є одним з трьох «філософів підозри» (інші два – Маркс та Ніцше), які визначили філософію ХХ століття. Рікер є автором книги «Фрейд та філософія» (на яку посилається і в даному тексті) і в багатьох його власних розробках інтуїції психоаналізу яскраво проглядаються.
Коротко про чесноти та недоліки перекладу. Можна відзначити поліграфічну якість та український текст, що легко читається й позбавлений синтаксичних каменів спотикання. В перекладі проглядаються жанрові особливості лекційного викладу. Книга доповнена коментарями, щоправда непослідовними. Але все ж прикре враження залишають численні друкарські помилки. Також у деяких розділах не даються точні бібліографічні відомості літератури, на яку посилається Рікер, не кажучи вже про переробку посилань під українські видання, скажімо Маркса чи Гірца. Переклад окремих понять та імен не видається адекватним – так, поруч зі нім. Aufhebung[12] стоїть «гноблення» (правильніше, можливо «зняття» чи «ліквідація»), щодо Вебера застосовується поняття «ідеального ґатунку»[13], хоча на інших сторінка ідеться про «ідеальний тип», ім’я американського дослідника Kenneth Burkе варто було б перекласти Кеннет Берк, а не Бюрке[14] і т. д. Але загалом переклад не містить серйозних та систематичних неточностей.

 


 

[1] Рікер П. Ідеологія та утопія. – К., 2005. – С. 110 (далі вказуються лише сторінки цієї праці).

[2] С. 5.

[3] С. 246 і далі.

[4] С. 8.

[5] С. 286

[6] С. 18.

[7] С. 15.

[8] С. 313.

[9] К. Гірц. Інтерпретація культур. – К: Дух і Літера, 2001.

[10] Рікер … — С. 321.

[11] Фрейд є найбільш цитованим після Маркса та Гірці і згадується майже в кожному розділі.

[12] С. 76.

[13] С. 313.

[14] С. 18.