«По обидва боки схизми»

Юрій Корогодський

“Слов’янська єдність знаходила вияв не тільки
на ранніх стадіях їхньої історії,
але й за середньовіччя та нових часів.
Цю єдність не здолав навіть релігійний розкол”

Франтішек Дворнік

Франтішек Дворнік був звичайним чеським священиком, що іноді займався політикою. Крім того, він цікавився історією чехів та усіх інших слов’ян. Для громадського діяча, що у 1918 році побачив розпад Австро-Угорської монархії, для священика, що замислювався над долями слов’янських народів, для чеського патріота, що відчув тиск Німеччини на чехословацьку державність, було важливо зробити свій суспільний внесок.
Таким внеском виявилося вивчення історії слов’янства та спроба створення власної історичної концепції. Не все в даному випадку вдалося автору, але спроба виявилася цікавою.
Так само цікавим було і життя Дворніка. Він народився у 1893 році в моравському селі. Працював священиком, приймав участь у чеському національному русі. Після окупації Чехословаччини Гітлером, залишив батьківщину, переїхавши до Великобританії. Потім викладав історію слов’ян у Гарварді. Помер у віці 82 років під час відвідань рідного села в Моравії.

Проти міфологеми панславізму

Отже, написати історію слов’ян – справа складна. Як пише сам автор рецензованої нами книжки: “Спостерігачеві, обізнаному з процесом становлення того, що ми звемо Західною Європою, де романські та германські народи засновували тоді свої держави й закладали міцні підвалини квітучої цивілізації, розвиток східної частини Європи має видатися дуже дивним і незрозумілим, подеколи навіть хаотичним”. Важко визначити спільні риси розвитку слов’янських народів, в той час як значно легше віднайти відмінності, що відділяють їх один від одного.
Складно дослідити коріння панславістської ідеї і в той же час зуміти залишитися поза межами цього згубного підходу. Та й взагалі як можна об’єднати надто різну історію словенців та росіян, білорусів та хорватів, поляків та македонців? Єдиний для слов’ян історичний шлях так і залишається міфологемою, що працює на виконання певних політичних схем.
Надто давно розділилися історичні шляхи слов’янських народів. Найзахідніші з них словенці швидко, ще в класичному середньовіччі потрапили під вплив німців та італійців. В них була своя історія, що в очах світової громадськості стала частиною історії слов’янського світу лише завдяки утворенню титівської Югославії. Зовсім іншою була історія Росії, на північно-західних землях якої мешкали ільменські словени – далекі предки сучасних словенців.
Франтішек Дворнік блискуче подолав ці труднощі. Створена ним праця є чудовим підручником слов’янської історії класичного та пізнього середньовіччя.
Рецензована в даній статті книга є лекційним курсом, прочитаним Дворніком в Гарвардському університеті у перші післявоєнні роки. В останні п’ятдесят років ця праця стала класичним прикладом західного погляду на історію слов’ян. Особливий шарм цьому погляду додає слов’янське походження самого автора.

Тріада Дворніка

Для Дворніка як для вченого визначальною є доба слов’янського пізньо-середньовіччя, не так добре досліджена в науковій літературі. Хронологічні межі цього періоду – тринадцяте-вісімнадцяте століття. В цей час крім слов’ян, на авансцені Східної Європи були також інші народи, романські та германські, балтійські та тюркські, присутність яких ускладнює спробу побудувати “чисту” лінію слов’янської історії.
В тринадцятому столітті монголи посунулися на Київську Русь, остаточно знищивши залишки князівської державності. На півночі посилилася Литва, що потім грала неабияку роль в історії слов’ян. Південні слов’яни опинилися під прискіпливим поглядом Османської держави. Отже, в історії Східної Європи починалася нова доба.
Вісімнадцяте століття також було межею. Петро Перший прорубав тоді “вікно в Європу”, зробивши Росію учасником континентальних подій. З цього часу поступово занепадає Річ Посполита, і створений на землях угро-фінських народів Санкт-Петербург стає провідним співцем ідеї слов’янського братерства.
Три теми цікавили та хвилювали Дворніка як дослідника історії слов’ян та як священика-громадянина. По-перше, він надавав особливого значення темі ранніх зв’язків між Візантією та слов’янами. Місія Кирила та Мефодія була докладно вивчена у його працях та достатнім чином відображена в даній книжці, навіть, незважаючи на те, що присвячена вона більше пізньому середньовіччю.
Місія просвітників Кирила та Мефодія була адресована моравським землям, але за іронією долі зробила значно більший вплив на розвиток східних, а не західних слов’ян. Можливо, що науковий інтерес Дворніка до цієї та дотичних до неї тем був викликаний також кількома біографічними факторами. Ці чинники дивним чином паралельні його улюбленим науковим темам.
Отже, він народився в Моравії, що зберегла пам’ять про місію Кирила та Мефодія, та пам’ять ця була джерелом національного відродження. У дев’ятнадцятому столітті боротьба проти німецького впливу загострювалася. Мешканці Праги згадували про своє слов’янське походження, незважаючи на німецьку мову, що панувала тоді в чеській столиці. Згадка про місію Кирила та Мефодія була одним з елементів національного епосу, що протистояв тиску австрійців та угорців. Дворнік народився у 1893 році, в часи, коли націоналізм ставав однією з провідних ідеологій, в тому числі і в Чехії.
Як зазначає американський вчений Ігор Шевченко: “Другим чинником був його духовний сан. Це привернуло його увагу до контактів між східною і західною церквами… Як католицький священик, він був близько причетний до справи об’єднання, але в іронічному дусі та в традиції відкритості до Сходу, які переважали на його батьківщині”.
Досліджуючи діяльність патріарха Фотія (IX століття), він намагався віднайти витоки та причини церковного розколу, що так драматично вплинув на зв’язки між східною і південною та західною гілками слов’янства.
По-третє, не можна оминути політичну та громадську діяльність Дворніка, що проходила на тлі розпаду “клаптикової” Австро-Угорської монархії та утворення Чехословаччини (у складі якої було в міжвоєнні роки Закарпаття).
В даному разі ми торкаємося ще однієї важливої для Дворніка теми. Пізньосередньовічна політична історія. Витоки подальшого розвитку Східної Європи, чия територія в період Нового часу була драматично поділена між Росією та двома німецькими державами.
Геополітичні передумови такого перебігу подій склалися ще задовго до повстання Косцюшка, проповідей Гуса чи навіть місії Кирила та Мефодія. Як з певною заздрістю пише Дворнік, змальовуючи появу слов’ян в Європі: “Германським народам поталанило більше. З’явившись на європейській арені кількома століттями раніше, вони зруйнували захисні укріплення західної частини Римської імперії, заволоділи її квітучими провінціями і заснували власні королівства в Галлії, Німеччині, Іспанії, Африці, Італії та Британії”.
…Ми не знаємо, чи ставив автор таку мету, але з його книжки можна побачити наскільки різними є улюблені ним слов’яни. Маючи спільне ранньосередньовічне коріння, вони згодом потрапили під вплив різних традицій: візантійської та латинської, православної та католицької. Розбіжності між їхнім політичним розвитком, соціально-економічним устроєм та культурно-господарським ладом логічні та закономірні. Вони унеможливлюють успіх фанатичних пошуків слов’янської єдності, що є скоріше надбанням лінгвістики, ніж інших галузей знань.

«Forpost», 10 жовтня 2007