У пошуках втрачених можливостей

Сергій Махун

У наш час усюдисущий і могутній Інтернет дозволяє знайти відповіді на безліч запитань. У численних енциклопедіях Мережі (на кшталт Вікіпедії) є, практично, все. Але чи насправді це так? З’являється відчуття: наявність великого масиву інформації часто-густо заважає побачити і проаналізувати найважливіші тенденції розвитку суспільства.

Про роль видатних постатей в історії людства не писав лише лінивий.

Але нашарування вигаданої, а часто й віртуальної інформації у життєписах небожителів, занадто легке поводження з фактами стають, на жаль, фірмовим знаком сьогодення. Справжня «література факту» опинилася на задвірках, на перший план вийшла «література інтерпретації», не завжди сумлінна у поводженні з тими таки фактами.

Видатні постаті XX століття. Який критерій є визначальним в оцінці діяльності лідера світового чи, як мінімум, загальноєвропейського масштабу? Результат, а може, і пам’ять, яку він залишив по собі?..

Папа Римський Іван Павло II, Лех Валенса, Давид Бен-Гуріон, Александер Дубчек, Урго-Калева Кекконен, Віллі Брандт і Олексій Косигін. Усіх їх об’єднують, безперечно, значимість для Історії, участь у доленосних подіях. Ці сім постатей насправді харизматичних реформаторів стали героями вже третьої книжки нарисів відомого журналіста-міжнародника Олекси Підлуцького, яка на початку 2010 року вийшла у «Бібліотеці газети «Дзеркало тижня».

Не можна сказати, що «Постаті XX століття» є продовженням двох попередніх видань (2004 і 2007 рр.), до яких увійшли, відповідно, сім і 15 нарисів. Друге видання – доповнене і перероблене – об’єднало несхожих політиків із абсолютно контраверсійною спадщиною. Юзеф Пілсудський і Томаш-Гарріг Масарик, Карл Маннергейм і Цзян Цзінго, Августо Піночет і Конрад Аденауер, Маргарет Тетчер і Лі Куан Ю… Вони боролися за незалежність своїх держав і виборювали її, будували нові країни на руїнах колишніх імперій або ж ставали архітекторами відродження держав.

Сімка провідних політиків із останньої книжки Олекси Підлуцького – це, насамперед, яскраво виражені реформатори. Щоправда, з абсолютно різним рівнем реалізації задумів. Але не можна не погодитися з думкою професора Миколи Мушинки (Словаччина), що «спільним знаменником цих постатей є відданість принципам демократії та національній ідеї, яка була альфою і омегою їхніх починань». Можна лише додати – ідеї державній, як у випадку з Косигіним та гуманістичній – з Іваном Павлом II.

Книжка Олекси Підлуцького не дає готових рецептів розбудови держави. Вона допомагає в пошуку втрачених можливостей і повинна стати абеткою для політиків та економістів.

«Дзеркало тижня» №4, 2010 р.