Нова Європа як виклик релігіям

Євгеній Коген

Свою передмову до українського читача книги викладача соціології релігій у Сорбонні Жана-Поля Віллема „Європа та релігії. Ставки ХХІ-го століття” Костянтин Сігов розпочинає словами про те, що українцю ця книга дасть змогу отримати добре уявлення про питання, на котрі доведеться нам незабаром давати відповідь, якщо європейський вектор України залишатиметься незмінним. Це справедливо, адже ця праця – надзвичайно багатий дослідницький матеріал, в котрому ми знаходимо ті вже готові відповіді, що їх європейські  країни, релігійні утворення, представлені на їх території, і просто громадяни виробили з огляду на зміну умов для існування релігії у Європі, що об’єднується.
Так само різнитися можуть інші відповіді – ті, що містяться у аналітичних працях, присвячених сучасним тенденціям. Діапазон оцінок та прогнозів тут широкий: від повного захвату в очікуванні світлих часів до апокаліптичного розпачу.  Російський релігійний діяч диякон Андрій Кураєв у своїх оцінках світових змін, а передусім процесів глобалізації, найменш схильний відчувати загрозу, яка нібито нависає над традиційними релігіями у зв’язку з радикальним збільшенням умов для діалогу з іншими традиціями. Лише старий кволий організм, говорить він, реагує на таке тривожно. Здорова реакція, на думку Кураєва, – активізація усіх потенційних сил, оскільки ситуація невпинного діалогу вимагає докладання зусиль, окрім того, Інший —  це завжди стимул до переосмислення власної ідентичності та поштовх до удосконалення.
Саме таким світлим та повним оптимізму поглядом Віллем поглянув на ті виклики, що ставить процес об’єднання Європи перед релігіями, які за довгі століття звикли доволі затишно себе почувати за державними кордонами, відчуваючи підтримку урядів. Аналізуючи документи, котрі приймаються політичним проводом нової Європи, Віллем робить висновок про те, що релігійним людям вже варто потроху забувати про будь-який протекціонізм щодо їхніх традицій з боку держави. Той ідеал лаїчності – реального відокремлення влади в суспільстві від релігійних особливостей, – що так тяжко давався і так ретельно оберігається у Франції, має підстави на дедалі послідовніше втілення в етосі європейської спільноти.
Віллем не лякається тих рис, котрі видаються вже звичними для обличчя сучасної Європи. Час „релігійної мішанини”, синкретизму усіх ґатунків, ситуація, коли „символічні кордони стають зовсім шпаристими, а індивіди закидані пропозиціями”, є, з одного боку, важкою. Але водночас вона надає низку переваг.
„Релігійний ринок, на якому пропонується спасіння”, на думку Віллема, є стимулом для розвитку, кажучи образно, „вільного підприємництва на галузі спасіння людських душ”. А коли ми будемо говорити прямо, то такі рівні умови для кожної релігійної традиції стають прекрасним полем для демонстрації ними „хто є хто”.
Однаковою мірою зростає роль і відповідальність „споживачів релігійних послуг”, адже в умовах конкурентного середовища у цій царині значення індивідуального вибору є вирішальним. Тому, як переконаний Віллем, нова ситуація буде вимагати від усіх її учасників більших психологічних, інтелектуальних та соціальних ресурсів.
Автор показує, що традиціоналістська реакція на подібні процеси є однаково присутньою як у середовищі руської православної Церкви, так і серед представників традиційних для європейських країн Церков – феномен закликів до „відвернення від релігійної аномії та повернення до ортодоксії” є універсальним. Але, на думку автора, історія невпинно рухає Європу далі у напрямку від тих часів, коли віру можна було обирати лише у спадок, оскільки не було вибору.
Віллем аналізує інші феномени, що стають притаманними європейському простору в останні часи. Серед них варто зазначити стирання межі та завершення протистояння між представниками різноманітних релігійних напрямків, оскільки за час екуменічних рухів, що раніше охоплювали Європу, європейці навчилися бачити спільне та головне у своїй вірі, менш приділяючи уваги другорядним розбіжностям. Саме ця обставина дозволяє Віллему говорити про настання постекуменічної ери в історії Європи.
Детальне вивчення ситуації з релігією у різноманітних установах, починаючи зі шкіл і завершуючи міністерськими кабінетами, порівняння підходів, що застосовуються у різних країнах Європи, роблять працю Віллема фундаментальним путівником по реаліях, що складаються в новій спільноті з новими правилами гри.
Європейська географія у дослідженні доволі широка (хоча Франції та Німеччині Віллем приділив найбільшу увагу), адже варіанти відповіді у різних країнах на запити нового часу, як показує праця Віллема, справді розташовуються у широкому спектрі. Чого варта лише та запекла суперечка котра розгорнулася між Францією та Німеччиною навколо єдиного речення у передумові до Хартії основних прав Європейського Союзу, під час котрої Франція, відстоюючи ідеали лаїчності, ніяк не погоджувалася на згадку про роль релігії в утвердженні універсальних людських цінностей. Водночас, Віллем бачить загальноєвропейську потребу позбутися такого негативного явища, як надлишок політкоректності у розмовах, де зачіпається релігійно сторона. Часом обережність нагадує прояви патологічного страху взагалі сказати щось хороше про релігію або її історичну роль. Віллем робить заклик до лаїцизації лаїчності, позаяк однаково помилково не визнавати внесок релігій у європейську історію та культуру, як і надавати певній релігійній традиції монополію в цій справі.  Видається, що „Дух і Літера” тримає руку на пульсі українських тенденцій, відчуваючи наростання актуальності питань, що їх ставить Вілем. Тому, вочевидь, не зайвою була ретельна робота перекладача, посередництво котрого між автором та читачем практично не відчувається. Ймовірно, хороший перекладач, як і правитель, це той, присутність якого непомітна. Така ж ненав’язливість загалом характеризує видання праці Віллема, що показує бажання видавців забезпечити максимальний діалог між ним та українським читачем.