Мистецтво Думки

Дмитро Дроздовський

Сьогодні дедалі більше кожен сегмент суспільно-культурного життя прагне до віртуалізації. Водночас у ХХ столітті світ разом із людиною перетворився на величезний текст. Процес тотальної текстуалізації виявився настільки успішним, що нині важко говорити про світ не в текстуальних категоріях. 1921 року Л. Вітгенштайн писав: “Світ — це світ лінгвістичних форм”. Ідеться вже про постлінгвістичні форми, про використання новітніх технологій у вимірі культури: створено віртуальні музеї, в яких історія людства постає як уявний текст; сучасні арт-майстерні й театри продукують якісно іншу культурну продукцію; в сучасних виставах людська гра постає в нерозривній єдності з технологіями, а подеколи технології заміняють людину.
І все-таки ще не все втрачено. Французький структураліст і “археолог знання” Мішель Фуко боявся, що людина в ХХ столітті перетвориться на абрис на піску, який змиє приплив. Але порятувати людину може лише повернення до історії, традиції, вічного і незмінного, що завше визначало простір духу. Звичайно, таке повернення не означає заперечення поступального руху, але прогрес можливий переважно в технологіях, натомість у царині мистецтва він видається абсурдним. “Не в природі людини йти постійно вперед, вона має власні припливи і відпливи”, — писав Блез Паскаль. За ці століття було витворено і в європейській, і в східній цивілізаціях колодязі художньо-естетичної думки, які разом утворюють підземне море знання. Саме до цього моря нині важливо повертатися, але вже з позиції сучасного мислення.
Кожним таким поверненням може бути видання праці зі скарбниці світової культури. Зокрема нині, коли українське суспільство прагне орієнтуватися на входження в європейський духовний простір, не забуваючи про власні здобутки. Увійти в іншу культуру можливо лише тоді, коли відбувається діалог з цим інакшим мисленням. У такий спосіб тепер уже недостатньо просто вивчати іноземні мови. Потрібно розуміти філософію, стиль життя. Європейський стиль думання витворювали видатні філософи, що залишили спадщину, поринаючи в яку людство утверджувало нову естетичну і світоглядну достовірність. Якщо американське суспільство вшановує своїх перших президентів, що були філософами нового історичного простору (Вашингтон, Лінкольн), то для європейського суспільства саме філософи були тими історичними і соціально-політичними акторами, які визначали розвиток цивілізації.
Така традиція має давнє коріння (від Пітака, Біанта, Солона, Платона, Аристотеля до Руссо, Спінози, Гоббса, Локка). І в цьому пантеоні найвизначніших імен неможливо пройти повз Блеза Паскаля. Так, нещодавно у видавництві “Дух і Літера” побачило світ довгоочікуване видання: Блез Паскаль. “Думки” в перекладі Анатоля Перепаді й Олега Хоми. Передмову, в якій зазначена ренесансна універсальність Паскаля, написав історик європейської філософії Віктор Малахов, а майстерну післямову — культуролог Вадим Скуратівський.
Це видання знакове. І не лише тому, що український культурний простір уже давно чекав на появу українського перекладу “Думок” Паскаля. Крім усього, це посмертно виданий переклад блискучого тлумача Анатоля Перепаді, який працював над ним багато років, а вже завершити роботу випало Олегові Хомі. Анатоль Перепадя разом із видавництвом “Дух і Літера” кілька років тому подарував українському читачеві “Проби” Мішеля Монтеня. “Думки” — дарунок наступника монтенівської афористики — “бароково-раціонального” Блеза Паскаля. Для української культури це видання буде вкрай потрібним. На наших теренах, як відомо, бароко пройшло всі стадії розвитку, взявши на себе навіть функції Ренесансу. Тому гра думки в цих “Думках”, що віддзеркалюють бароковий спосіб мислення, подвійність, принципова невизначеність, поліголосність, прицільність у висловлюваннях — усі ці риси будуть прийнятні й зрозумілі.
Блез Паскаль, відомий більше з курсу шкільної фізики, тепер має всі підстави для того, щоб стати новим дороговказом. Ошатне видання на 704 сторінки буде чудовим подарунком. Але лише частина книжки — самі “Думки”. Інша — ґрунтовний і фаховий коментар, примітки, післямова, важливі таблиці. Усе це засвідчує високу культуру видання, його наукового апарату. Але ця книжка потрібна не лише науковцям, а й усім нам, адже вона повертає людину обличчям до себе. Недаремно в післямові Вадим Скуратівський зазначив, що Паскаль — усюди, це знак доби; часто ми вже не здатні знайти суто паскалівське коріння в нашому несподіваному і турбулентному житті. “У нашій сучасності ми звідусіль ніби оточені Паскалем. Безпосередніми, а чи перетвореними інтелектуальними продуктами дивовижної сили математичного мозку. Покладеними в основу всього цивілізаційного сьогодення. Приміром, поглядаючи на барометр чи перевіряючи артеріальний тиск, ми, вже не відаючи того, звіряємося з тим незвичайним мозком… Так само і тоді, коли входимо у всесвіт наймодерніших інформаційних технологій. Адже все те ревербує, відлунює колись закладеними в ноосферу — чи не десятками! — математичними побудовами зовсім молодого француза із Клермон-Феррана, а по тому вченого-самітника із янсеністської спільноти паризького Порт-Рояля. Побудовами стільки ж віртуозними, скільки і переконливими. І до того ж, кожна із них — то ніби справді пор-рояль, себто “королівські ворота” у те чи те математичне, а за тим і технологічне майбуття”.
Афористичний спосіб думання і фіксування думок виграшний. Як відомо, в ХХ столітті відбулася тотальна есеїзація літературного простору. А есе, що за предтечу має саме “Проби” Монтеня, — це апріорі “людський” жанр або навіть четвертий рід літератури. Недаремно В. Скуратівський, порівнюючи “Думки” з “надп’єсою” Паскаля, говорить про її людськість, указуючи, проте, на антропологічну трагедійність світосприйняття, що віддзеркалює бароковий код: “Уся драма нашого ось тут перебування у всіх її можливих версіях — міфологічних, релігійних, філософських та інших, аж до “соціологічних” — ось що таке ці “Думки”.
Тут слово “драма” вживаємо зовсім не метафорично. Адже у ній “думки” жанрово нагромаджувалися у вигляді вигаданого майбутнього “діалогу” — як гранично стислі проспекти і програми певних реплік чи монологів. “Думки” — то ніби лібрето колосальної філософської “п’єси”, яка, напевне, мала б посісти у разі написання щонайпочесніше місце у тогочасному французькому театрі, у великій його тодішній драматургії, зосередженій на “стані людському”, на фундаментальних його ознаках.
Та “надп’єса”, отже, не була написана. Але залишилися її геніальні ніби чернетки, дивовижні начерки до неї, кроки й ескізи до певної світоглядно-художньої цілісності, які важать, може, більше за будь-яку цілісність. Адже Паскаль, як ніхто з його сучасників, спостеріг неможливість, точніше, недоречність нібито цілісного, штучно систематизованого філософського портрета людини. Згадаємо, як хитаються терези “стану людського” у трагедіях янсеніста Расіна, молодшого сучасника Паскаля, як той “стан” ходить тут ходором, як сюжетний і психологічний маятник героїв драматурга входить у всі їхні протилежності, у ті чи ті антагоністичні стихії, які з такою силою і виразністю означені у “Думках”. В антропологічній трагедії Паскаля постає гомінкий гала-спектакль нашого перебування в історії, у всіх гротесках суспільства, що у них ми упокорені тим чи тим його міфом.
Есе — справді антропологічне творіння, що є результатом напруженої роботи людської думки, орієнтованої завше на діалог. “Я значно більше боявся б помилитися і переконатися, що релігія християнська істинна, ніж не помилитися, вірячи, що вона істинна”. Можливо, в Паскаля модус світорозуміння не стільки трагічний у нашому постекзистенційному розумінні, скільки в бароковому сенсі, адже високе бароко повернуто обличчям до універсальних проблем буття (це символічний світ і водночас піснеспіви Творцеві). В афоризмах Паскаля — конденсація найважливішого, зведення розлогої життєвої ситуації до фраґментарного, але насправді в цьому фраґменті, наче в краплі води, відображено цілий космос людських переживань та уявлень. “Юдеї так любили (самі по собі) проображувані речі й так пильно їх очікували, що не розпізнали реальність, коли та постала у проречений час і спосіб”.
Афоризми — це те, що твориться з ірраціонального, адже неможливо раціонально і логічно охопити неохопне; для цього потрібно піднятися над повсякденністю, схопити сутність неземну і повернути її на землю, щоб людина, усвідомивши цю небесну мудрість, із часом знову віддала її Богові, але вже у формі концепту, осмисленого, персоналізованого, відчутого і пережитого. “Хто не вважав би, бачачи нас складеними з ума і тіла, що ця суміш легко осягненна для нас? А проте це річ, яку ми осягаємо найменше; людина для себе самої — найдивовижніший предмет у світі”, — писав Паскаль.
Афоризми французького філософа віддзеркалюють бароковий спосіб думання; в них поєднується земне і небесне, людське і Божественне. Людина усвідомлює, що вона може досягти висот лише тоді, коли дослухатиметься до універсальних законів світоустрою, водночас людина — це “очерет на вітрі”. “Могутність мух: вони виграють битви, перешкоджають душі нашій діяти, з’їдають наше тіло”. Або ж: “Людина є тільки тростина, найслабша у природі, але це тростина, що мислить”. Афоризми французького філософа дають можливість нинішній людині повернутися до потреби в духовно-естетичному досвіді. “Напасті людського життя стали основою всього цього. Скоро люди це помітили, то вхопилися за розваги”, — іронізує Паскаль. Духовне — це запорука гармонійного існування зі світом, це розуміння не стільки мізерності (хоч людський розум порівняно з космічними законами — це і справді піщинка), скільки того, що в світі існує щось значно глибше, ніж те, що ми бачимо в повсякденні. “Думки” Паскаля повертають людину до осмислення власної природи, до усвідомлення потреби в мисленні, але саме це мислення має триматися вічних етичних законів життя.
В афоризмах поєднано стиль (витонченість художньої мови, її естетичну привабливість) і логічність, аргументованість. Вони показують, як під час думання в людині відбувається взаємодія раціонального й ірраціонального; перетікання досвіду в усвідомлене історичне буття, персоналізоване, особистісне. Людина має навчитися думати самостійно — ця теза також актуальна в Паскаля, лише тоді можна дошукуватися глибинних законів буття. Людина, яка не мислить, — заручник світу. Але Бог подарував розум саме для того, щоб людина могла пізнати Божественне творіння і насолодитися ним. Піко делла Мірандола писав, що людина має оцінити результати роботи Бога і визначити місце для себе.
Бароковий поліфонізм Паскаля поєднано з цією ренесансною ідеєю про людину, яка постійно шукає своє місце. Бароко показало, що світ безкінечний, що людині не осягти його, але постійно треба намагатися дійти суті кожної речі, бо тоді відбувається пізнання небесного.
Блез Паскаль — людина, яка власним життям довела поєднуваність раціо й того, що неможливо описати, але воно є в нашому світі й виявляє себе через натяки і загадки, які можливо розв’язати лише у процесі думання.
В. Скуратівський пише: “Паскаль — син дилетанта-математика, виучень високофахового математика Дезарга, і як його батько, і як той батьків друг — і взагалі як усі сучасні йому великі (і не тільки) математики — всі вони, по суті, завершують у своєму столітті математичну суму, нагромаджену століттям попереднім.
Тогочасний парадиз практичного і абстрактного розуму…
А проте у стихіях того століття, одразу ж, у перші його десятиріччя, зазвучала одна важка нота, що її почули, зрештою, згадані мистці й драматичного, і романно-епічного слова.
Почули — і ось померли в один і той самий день… Трагедії Шекспіра і “Винахідливий гідальго Дон-Кіхот” ніби фонографують ту ноту, загрозливе наростання її в подієвому хорі некалендарного “кінця віку”. Власне, на порозі XVII століття”.
Це видання має увійти до українського гуманітарного простору. Приємно, що тепер Паскаля цитуватимуть уже переважно не через російські переклади. Дозволю собі не погодитися з Вадимом Скуратівським, що Паскаль повсюдно від нас. На жаль, коли набираємо прізвище цього великого філософа XVII століття українською абеткою, комп’ютер постійно намагається роз’єднати Паскаля, ніби відчуваючи барокову природу його мислення. Сподіватимуся, що через певний час філософська спадщина Паскаля гармонійно і планомірно, системно увійде до української культури, породжуючи нові форми людського духу, витворюючи нові симбіотичні моделі мислення на перетині постпостмодерну та барокової символічності. Зрештою, ми всі невблаганно наближаємося до нової культурологічної парадигми. Для Гаролда Блума це настання Другої Теократичної ери. Можливо, це й логічно, адже для того, щоб людство зберегло себе після жахів ХХ століття, йому знову потрібно віднайти вищу сутність, зрозуміти потребу гармонії між розумом і світом. І Паскаль здатний віднайти цю гармонію в ХХІ столітті.
Скуратівський підсумовує: “На марґінесі “Думок” має проступити всеньке життя того, хто їх читає.
Хоч невідомо, хто тут кого читає. Ми — Паскаля, чи Паскаль — нас”. Отже, вперед до “Думок” Паскаля!

«Всесвіт», Києво-Могилянська Академія
«Слово Просвіти»
ч.27 (508), 9-15 липня 2009 р