Міжкультурний діалог. Том 1: Ідентичність

Анастасія Нечипоренко,
Львівський національний університет ім. І. Франка

Центр польських та європейських студій НаУКМА видав перший том серії міждисциплінарних досліджень «Міжкультурний діалог», провідною темою якого стали пошуки відповідей на питання про ідентичність, які вже активно обговорюються на Заході, проте ще недостатньо апробовані на українському ґрунті.

Зі вступної статті «Усе про ідентичність» бачимо, що ідентичність як об’єкт дослідження вимагає одного важливого уточнення про своє мульти-наповнення: її складають персональна і соціальна складові компоненти, а також неодмінною є присутність «Іншого», без якого немислимий процес самопізнання. Так маркується проблемне поле одвічної проблеми особи, яка постійно змінюється, і усе-таки лишається самототожною. У різні часи пояснення будувалось на основі безперервності власного сприйняття (Дж. Локк, Д. Юм, Т. Рід), мовлення і називання (Л. Вітґенштайн),  «криз ідентичності» (Е. Еріксон), «габітусу» (Н. Еліас, П Бурдьє), повсякденних практик (Е. Ґідденс), «технологій себе» (М. Фуко).

Конструктивістські та структуралістські підходи маятником розгойдують уявлення про ідентичність, врівноважити який, на думку авторів, вдається Норберту Еліасу завдяки використанню метафори танцю (Я-Ми-Ідентичність), якою він позначає певну форму зв’язку орієнтованих одне на одного взаємозалежних людей, адже танок неможливий без танцівників і навпаки. Таким чином, з цієї перспективи говорити «я» може лише той, хто одночасно може сказати «ми», і як Рафаель має право вписати своє обличчя в «Афінську школу».

О. Бетлій й К. Диса звертаються до історичного матеріалу, на основі якого ескізно прописують лінії інтегрального розвитку спільної європейської ідентичності, з одного боку, та локалізують акценти національних ідентичностей – з іншого, демонструючи нестабільність балансу між «ототожненням» та «іншуванням». Культивування західного індивідуалізму у процесі формування модерної ідентичності пов’язують із низкою факторів, серед яких поява релігійного плюралізму в межах християнської Європи (XVI ст.), розділення публічної та приватної сфер (XVIІ ст.), зростання соціальної мобільності (XVIІІ ст.). Саме з того часу, за словами Ч. Тейлора, обов’язком кожного індивіда стає самовираження як життя відповідно до своєї самобутності.

Стратегії формоутворення української ідентичності представлені у збірнику розвідками реконструювання історичної пам’яті в різних сферах: сигніфікації української території між кінцем XVI – кінцем XVIІ ст., у текстах Галицько-Волинського літописання, у спогадах П. Скоропадського, у способах організації радянського дозвілля дітей та молоді кінця 1920-30-х рр. тощо.

Ретроспективний огляд становлення сучасної назви української держави, який є результатом історичних досліджень Н. Яковенко, дає підстави зрозуміти, що конкуренція імен «Роксоланія», «Русь», «Мала Росія», «Україна» – це передусім зіткнення різних географічних, історичних політичних та культурних проекцій. Внутрішня потреба окреслити себе та свій життєпростір, дилема вибору супроводжують цей довгий і складний шлях історичного самовизначення та самоназивання, зумовлений «культурним поліморфізмом». Ця багатошаровість та багатомовність києво-руських часів діагностується як іманентна властивість до синтезування різних культурних традицій, як спосіб кодування власної культури.

Так, В. Арістов вибирає етнічну перспективу: досліджуючи текст Галицько-Волинського Літопису (XIІІ ст.) як «великий наратив», він стверджує, що логіка використання поняття «Русь» аналогічна до логіки формування «руського» дискурсу самих учасників подій. Використовуючи концепцію уявних спільнот Б. Андерсона, він розглядає «руську» ідентичність не як стан, а як процес, а точніше – процес етнізації, себто партикуляризації та виникнення різних «культурних відчуттів».

Приклад реконструкції національної ідентичності наводить О. Скороход, яка апелює до політичної позиції Павла Скоропадського та його уявлень щодо своєї належності до нації. Аналіз його діяльності та риторики, а також «Спогадів», записаних по закінченні Гетьманату, свідчить про те, що останній гетьман України як представник двох культур прагнув втілити компромісний варіант державного проекту і української нації.

Трансформації ідентичності та історичної пам’яті українського народу доволі симптоматичні у процесах «побудови соціалізму» та конструювання і підтримування образу «нової людини» як повноцінного громадянина Радянського Союзу. Основні принципи – інтернаціоналізм, колективізм, відданість ідеї, класовість, атеїзм, вищість праці, моралізм – закладалися з самого дитинства засобами ідеологізації дозвілля, створення молодіжних організацій, культивування образу ворога та «створення героїв» народу. Стратегічне мислення влади, втілене засобами кіно і театру, К. Сосніна представляє на конкретних прикладах дитячого дозвілля 1920-30-х років. Подібне виховання «прочитується» у «Щоденниках» дівчини Ольги, текст якого вперше публікується наприкінці збірника з метою надання емпіричного матеріалу для досліджень різних проявів ідентичності (зокрема гендерних та політичних).

Перетворення радянських народів на один єдиний соціалістичний народ вимагало від влади конструювання «правильної» моделі подачі минулого у формі спільної історії, що і відбувалося протягом 1930-50-х років. Ю. Кисла детально відтворює всі етапи розвитку міфологеми про «великий російський народ» у проекті української нації за вказаний період.

Слід окремо виділити статті, присвячені описам різних аспектів ідентичності в слові Біблійного тексту, у контекстах судової реформи 1864 року та Чорнобильської катастрофи. Отже, багатоплановість першого тому «Міжкультурного діалогу» та ґрунтовність представлених у ньому статей полишають читача у приємному очікуванні на новий збірник.

сайт Кафедри філософії УКУ