Милість Мнемозіни

Виталий Пономарев

Щасливий поет, народжений на землях між Балтійським і Чорним морями: його вірші та есеї живляться невимовно гарними краєвидами цього Міжмор’я та освяченими давньою традицією, усталеними зв’язками між тутешніми людьми. Якщо ж цей поет ще й «привласнить» досвід осілості своєї спільноти, її подиву гідну, розкішну культуру та нестерпну пам’ять, то надалі з успіхом опиратиметься ненажерливості часу, брутальності «визволителів», зарозумілості «переможців», спокусам колаборації та навіть відчаю вигнання.

Чеславу Мілошу поталанило народитися й вирости в самому центрі Литви, а навчатися у старовинному, «преславному», «компактному» бароковому литовсько-польсько-білорусько-єврейському Вільні. Там, у самому серці його приватної Європи, зі джерельця в костелі братів-боніфратрів під горою на початку Людвісарської вулиці вічно біжить вода з «божественним смаком». Там, де зливаються Няріс і Вільня, Мілош-гімназист споглядав землю та небо, створені Богом спеціально для нього. Звідти походить Мілошева ідентичність, і саме завдяки Вільну, що його поет-вигнанець згодом називав «моя Флоренція», він міг би услід за Юліаном Тувімом повторити: я поляк, бо мені так подобається.

У Віленській гімназії Чеслав належав до учнівського товариства «Пет», а у Віленському університеті, де «аж роїлося» від вільних мулярів, він, за власним зізнанням, дихав минулим і відчував історію на дотик, тож добре усвідомлював історичну тяглість та ідейну спадковість між «Товариством мерзотників» 1817 р. та модерним «Студентським Клубом Волоцюг», між філоматами 1810-х та Клубом інтелектуалів 1930-х рр. Пізніше Мілош уподібнив усі ті товариства ложам, і вони справді були парамасонськими, закритими для сторонніх і мало що не змовницькими спільнотами обізнаних. Проте їхні члени не практикували ритуалів, не здобували ступенів і не вправлялися в таємному знанні. Натомість були поєднані молодістю, Вільном, приятельськими стосунками, відчуттям спільної відповідальності, схильністю до вільнодумства та прихильністю до ліберальних цінностей. І хоча Мілош не отримав посвяти (мабуть, для цього він був надто лівим), а у вигнанні так і не скористався рекомендаційним листом колишнього міністра землеробства УНР, подолянина, киянина й варшав’янина, «пишнобородого» Станіслава Стемповського до одного з американських «братів», саме у Вільні він став адептом цієї парамасонської, а власне – ліберальної, традиції.

Цю традицію Мілош намагався узгодити з марксизмом, і через два десятиліття він докладно описав походження та перебіг цього свого захоплення у «Поневоленому розумі». А ще через чверть століття Мілошеві заперечив інший поляк-вигнанець – економіст Ян Дравновський: у марксизмі не було нічого привабливого для інтелектуалів, а поневолення розуму багатьох із них насправді було спричинене страхом або опортунізмом. Однак закидати колаборацію Мілошу-студентові підстав немає. Не належав він і до тих, хто шукав і знаходив у комунізмі сакральний сенс, приступний лише втаємниченим.

Одні інтелектуали Мілошевого кола віддавалися марксизму з юнацького протесту проти приписів тодішнього «міщанського суспільства», інших зачаровував більшовицький експеримент у СРСР, ще інші потрапили під вплив своїх молодих друзів-комуністів, а решта наслідувала моду. Проте у випадку Мілоша переконливішим виглядає пояснення ще одного поляка-вигнанця – філософа Лєшека Колаковського: марксизм спокушав своєю простотою, оманливою здатністю вичерпно витлумачити всю історію людства, не вивчаючи її, та передбачити його майбутнє; до того ж, марксизм надавав нескладний рецепт радикального удосконалення світу. Щоправда, мало який поневолений розум завдавав собі клопоту дочитати той рецепт до останнього рядка, який замість крапки завершувала куля у потилицю всім непридатним до такого «удосконалення».

Завдяки своєму приятелеві та однокурснику, литовському соціалісту Пранасу Анцевічусу Мілош знав про реальний соціалізм незрівнянно більше за багатьох своїх колеґ у Вільні та Варшаві. Попри це, у розпал Голодомору він привселюдно назвав СРСР найцікавішою країною світу, наголосив на своєму «почутті єдності з масами пролетаріату» та висловив прихильність до «культури, зіпертої на цілковите підпорядкування індивіда цілям спільноти». Однак уже в червні 1940 р. гуркіт радянських танків на площі перед кафедральним костелом у Вільні виявився для Мілоша найсильнішим потрясінням, і воно відклалося в його «досвіді нещастя». Пізніше, у розпал світової війни поет застерігав своїх читачів від чарів «злих духів колективізму». Зрештою, він став, як тоді казали, «невозвращенцем» та «махровим антисовєтчиком» і як такий опублікував у «Культурі» Єжи Ґедройця своє «Ні» сталінізму та соціалістичному реалізму.

Мілош відкинув практику нацистського та радянського соціалізму, а згодом і «народної демократії», насамперед із етичних міркувань: для нього вистачало хоча би напрочуд одностайного піднесення цими режимами антисемітизму на рівень соціальної маґії. І хоча та практика (критерій істини для марксистів!) переконливо засвідчила теоретичну хибність самого марксизму, поет до кінця свого довгого життя залишався прихильником лівих ідей. Втративши свій приватний рай – «золоте Вільно», позбавлений можливості повернутися до Варшави та Кракова, почуваючись і в Парижі, і в Берклі майже як у божевільні, він у пошуках нової землі та нового неба всерйоз збирався виїхати до Парагваю та оселитися там у комуні гутеритів Прима Вера, члени якої від ХVІ століття (спочатку в Тіролі, а потім у Вроцлаві) практикували первісне християнство. На щастя, омріяному переїзду завадила поетова дружина – вона, згадував Мілош, поставилася до цього задуму тверезо, іронічно та цілковито скептично.

Полная версия статьи: ЛітАкцент