«Лотофагомахія»

Іван Гомза

Салазар і Хорті, Муссоліні та Петен, Онганья та Бокасса… – ХХ століття виявилося печально щедрим на політичні режими, котрі жорстоко пригноблювали та нищили власне населення. Жахіття, скоєні новітніми можновладцями, іноді перевершували легендарні злодіяння Калігули чи Тамерлана. Втім є два прізвища, котрі своєю безжалісністю витинаються навіть із незмірного переліку кривавих звершень ХХ століття: Гітлер і Сталін. Повнота влади, що вони нею володіли, кількість їхніх жертв та беззаперечний вплив на історію всього людства перетворили обидвох на міфологічних персонажів: сьогодні більшість диктаторів волею-неволею порівнюють із Гітлером чи Сталіним, а тоталітарним режимом – спільним дітищем двох катюг – нарікають усі форми правління, відмінні від підручникової демократії.
Як наслідок, сутність поняття „тоталітаризм” розмивається, заміщуючись опосередкованими й усередненими уявленнями. Переживши шок, спричинений публікаціями В.Шаламова, П.Леві, А.Солженіцина, Ж.Амері, пізнавши багатоликість тоталітаризму, парадоксальним чином людство втрачає відчуття його дійсних загроз. Сьогодні все – від релігійних сект до впливу техніки – може бути позірно тоталітарним! Книга Ханни Арендт „Джерела тоталітаризму” виявляється дієвими ліками проти цієї амнезії, оскільки вона гранично чітко окреслює феномен тоталітаризму.
Особливість композиції твору полягає в тому, що надзвичайно розлого (і навіть дещо ваговито) прослідкувавши шлях становлення тоталітарної ідеї через дослідження елементів расизму, націоналізму, антисемітизму, імперіалізму, авторка віднаходить гостроту думки та чіткість викладу, характеризуючи функціоналістські та світоглядні особливості тоталітарного режиму. Як наслідок – авторські гіпотези та висновки здобувають значимості та переконливості.
Отож, першочерговий умовивід Арендт полягає в тому, що тоталітаризм не є тиранією, диктатурою чи жорстким авторитарно-бюрократичним режимом. Правління Франко, Стресснера та й навіть Муссоліні в категоріях Арендт не було тоталітарним, адже тоталітаризм – нова форма виявлення Істини, методологія Її доведення, система Її реалізації. Дана особливість тоталітаризму проявляється в двох формах його стосунків із зовнішнім та внутрішнім світом — у пропаганді та терорі відповідно. Перша призначена виключно для нетоталітарного оточення тоталітарного режиму, вона дозволяє створювати, виправляти, підтасовувати минуле, тлумачити сучасне й пророкувати майбутнє. За її допомогою формується прийнятний або й навіть заманливий образ тоталітарного режиму в очах інтелектуалів, маргіналів, пересічних громадян демократичних суспільств. А терор є формою стосунків із внутрішнім світом – власним населенням, спільнотою, навіть державними органами.
Між терором і пропагандою існує смисловий зв’язок: обидва (чи через примус, чи через облуду) викривлюють реальний стан речей. Вони нав’язують картину світу, спроектовану режимом. Більше того, прийняття цієї картини світу було необхідною умовою існування націонал-соціалістичної чи совєцької влади. Арендт наголошує, що тоталітаризму притаманна „непохитна віра в ідеологічний вигаданий світ”. Від себе додамо: ця віра підтримується претензією на осягнення Істини.
Погляньмо: найбільш характерна риса тоталітаризму — послідовна сваволя, що дозволяє не тільки довільно визначати винних та невинних членів спільноти, але й повноправно нищити „невинних”, порушуючи власні ж правила, — обумовлена внутрішньою логікою: тоталітарний режим вимагає тотальної відданості, тобто визнання за ним права виносити судження найвищого рівня. Іншими словами, режим визначає категорії Добра та Зла, а також їхніх похідних, Дозволу, Доцільності, Моральності. Лише режим вирішує, хто добрий, а хто — злий, кому доцільно дозволити жити, а кому – ні, хто не винуватий, і хто – винний.
Подібні повноваження неможливі без надання тоталітарному режиму метафізичних рис. Після Entzauberung der Welt(„розчаклування світу”) та „смерті Бога”, що тимчасово витіснили із стосунків Людини зі світом таємничі, принципово непізнавані сили, їхнє нестача обернулася спраглим пошуком нового засадничого принципу буття. Тоталітарна ідеологія пропонує прийнятний спосіб компенсації нестачі містичного начала в модерному розчаклованому суспільстві: такі умоглядні конструкти як „раса” чи „клас” втілюють собою Вище Начало, заради якого дозволені будь-які звитяги або жертви. Ерік Вьогелін, дослідник ідейно споріднений з Ханною Арендт, вважав, що перетворення елементарних часточок людського оточення на божественне начало означає сакралізацію цих елементів, котрі стають об’єктами релігійного поклоніння й набувають форми втілення всіх божественних рис (Істини, Справедливості, Первинності)[1]. Обов’язок кожного індивіда зводиться до реалізації тих істин, що проголошується відкритими через расовий принцип і біологію, через класовий підхід й історію.
Іншими словами, тоталітарна ідеологія заміщує релігію, перетворюючись на цілокупну систему цінностей та норм. Її знаковою рисою є синтез раціоналістично-наукової методології з метафізичним характером. Звернімо увагу, що за гітлерівського режиму спостерігалася інтенція „наукового вивчення принципу рас”, котрому в совєцьких реаліях відповідала школа „наукового комунізму”. Проте раціоналістичні принципи слугують лише опорами, що підтримують містико-релігійний характер метафізичного ядра тоталітарної ідеології. Через осягнення законів Історії чи Природи тоталітарна доктрина претендує на розкриття справжніх процесів, що відбуваються в світі. Націонал-соціалістична ідеологія основою всього вбачала протистояння рас, більшовицька —  боротьбу класів. Соціальні процеси, політика, культура виступають для  цих ідеологій лише формами вираження засадничих принципів. Тобто: події видимого світу приховують Дійсність, котра може розумітися вірно, в усій її повноті, лише за допомогою [тоталітарної] ідеології.
Серцевиною обох тоталітарних режимів була стара філософська ідея про Приховане Суще, про дуалізм феномену та ноумену, котра була переосмислена в рамках сучасних їм наукових теорій (економічної для більшовизму, біологічно-генетичної для націонал-соціалізму). Розкриття першопричини світобудови перетворює ідеологію на формальне вираження Істини.
Ця специфіка визначає тотальний і, як наслідок, тоталітарний характер досліджуваних ідеологій.  Арендт приходить до висновку, що розкривши загальне правило „тоталітарна законність, ігноруючи легальність і претендуючи на встановлення безпосереднього всезагального панування справедливості, виконує закон Історії чи Природи, не тлумачачи його нормами правди чи кривди для індивідуальної поведінки”. Сфери легальності, гуманності, моральності відступають перед наступом в ім‘я Істини, котрий провадять тоталітарні ідеології. Практика нищення визнається прийнятною проти всіх, хто не визнає законів Природи чи Історії, або, в свою чергу, визнається цими законами зайвим. На сторінках „Джерел тоталітаризму” аргументовано доводиться, що жорстока природа тоталітаризму визначена граничним слідуванням логіки певної ідеї –  її абсолютизацією та реалізацією: „Терор – це законність, якщо законом є закон руху певної надлюдської сили – Природи чи Історії;
Тоталітарні ідеологія та практика спричиняють зміну в ставленні людини до Буття. Вимога тотальної відданості режиму, єдина вимога, адресована людині в умовах тоталітаризму, означає охоплення життєвого світу людини нормами та цінностями ідеології. Зі світу, що керується виробничими відносинами (рівно як і  расовим принципом) неможливо вийти – будь-який феномен реальності є означником прихованої Дійсності. Буржуї, навіть за всієї лояльності до радянської влади лишаються „ворогами народу”, євреї, найбільш тихі й слухняні, все одно реалізовують свою підлу змову, описану в „Протоколах сіонських мудреців”. Сутність людини, її думки та мислення виявляються заданими наперед; особистість не є предметом становлення, вона виступає формою реалізації вищого смислу. „У гітлерівський Німеччині примат біологічного тіла, екзальтація крові та раси розкривають специфічну манеру буття: ситуація, в якій людина є невільною, віднині закладає основи її сутності, окреслюючи здатності-до-буття”[2]. Аналогічно, у філософії більшовизму люди тільки виражають логіку історичних процесів, а не власну самість.
Серцевиною тоталітаризму є новий, відмінний від ліберальної традиції, антропологічний підхід. В цій світоглядній системі реальність виступає в якості тотального царства несвободи. Неможливість вийти зі світу окреслює філософські настанови тоталітарного мислення, котрі полягають у нескінченному схилянні перед Буттям. Відношення людини до Буття може реалізовуватися лише в категоріях служіння (силам Історії чи Природи). Арендт помітила цю особливість, зробивши висновок: „Мета тоталітарних ідеологій полягає… в трансформуванні самої природи людини”. Через практики нищення, концентраційні табори та пропаганду індивіда повчають, начебто його природа є постійною та незмінною, натомість смисл Історії (Природи) полягає в постійному русі. Іншими словами, Людині відмовляють у категорії становлення, переносячи ці якості на зовнішні сили. (Зауважимо, що не випадково Дійсність в розумінні тоталітарної ідеології набагато ближча за значенням до гераклітівського Становлення, ніж до парменідівського Буття.)  Це Реальність – а не людина – може змінюватися чи трансформуватися та, як наслідок, стираються лінії, що відділяють винуватих від невинних, правду від брехні, злочин від геройства заради Істини!
Беззаперечним здобутком книги Ханни Арендт є пояснення філософських засад тоталітаризму. Без критики та моралізаторства, котрі були б зайвими в науковому досліджені, Арендт експонує цінності та практики тоталітарних ідеологій, запрошуючи читача самостійно помислити, наскільки ця світоглядна система протилежна гуманістичним принципам західної цивілізації. Одночасно, вона проводить чітке розділення між авторитарними режимами, метою котрих було керування політичною сферою суспільного життя, та тоталітаризмом, що заперечує духовну свободу людини. Зрештою, для пострадянської  аудиторії  книга буде цікава ще й тим, що вона попереджає: підступний лотос тоталітарної ідеології отруює світогляд людини на все життя. Прагнення забути минуле, чи й бо повернутися назад, в епоху, коли Істина відкрита, – неминучий вплив цього трунку. Втім Істина криється не в класах чи расах, „вона і справді у кожній людині”.


[1] Voegelin E. Political Religion. (New York : The Edwin Mellen Press, 1986). – 67 p.

[2] Abensour M. Le Mal élémental, dans « Quelques réflexions sur la philosophie de l’hitlérisme. Suivi d’un essai de Miguel Abensour », Paris,  Rivages poche, 1997. – Р.42