Київ: одне місто і сімнадцять історій

Юлія Стахівська

Будь-яка екскурсія залежить передусім від майстерності екскурсовода, його уваги до деталей, обізнаності та компетентності, любові та інтересу до об’єкту, який він представляє. Одне й те саме місце може здатися як неймовірно нудним, так і прецікавим. А все тому, що люди прагнуть знати не просто скільки колон у тому чи іншому архітектурному ансамблі, хто жив у цьому будинку, пізнє чи раннє це бароко – людський інтерес збуджує МІФ. Тіло міста, що розходиться паростками вулиць, відтинками життів його мешканців, міста, що розкриває перед нами свою ментальну, а значить, значно важливішу за фізичну карту – ось кінцеві бажання та мета кожного, хто береться до історії про місто.

Звичайно, кожна книга-розповідь про Київ – це й історичний путівник, і авторська передача легенди. Наприклад, у «Києві» К. Шероцького (1917) можна побачити дуже багато зниклих речей – церкви на Подолі, ратушу на Контрактовій площі, аптекарський сад, ярмарки і просто море іншого людського життя. Книжка пунктиром намічає втрачені грані, і культурна арматура залишається. Якщо ж піти прогулятися Києвом, скажімо, з Л. Хінкуловим («Письменник жив у Києві», 1982), то обов’язково прийдеш до будинку письменників-робітників-літератури, «Роліту», такого собі аналогу харківського будинку «Слово». Окрім того, в книзі вдосталь важливих для дослідження літературного побуту подробиць: про київські квартири Лесі Українки, про весілля Івана Франка, про народження Йозефа Швейка…

Нещодавно у видавництві «Дух і літера» з’явилася ще одна книга про Київ – «Городу и миру» Мирона Петровського. Київ Петровського – міжкультурний сплав українського, польського, російського та єврейського елементів. Міжкультурний – ще не значить органічний, але такий, без якого не буває жодного міста, а тим паче столиці. Тут усе сплетено: скажімо, молодого Рильського відділяє від старшого Булгакова лише кілька навчальних курсів Університету св. Володимира і аж ціла традиція. Здається, вже зовсім недалеко до гуртка неокласиків… Але поки інші його члени, М. Драй-Хмара та П.Филипович ще вчаться в Колегії Павла Галагана, про яку в цій книзі сказано в першому розділі. До речі, в ньому йдется не лише про славних викладачів та випусників закладу, а розглядається власне навчальний процес, особливо цікаві цитати зі студентських робіт на тему «Что лучше – сельское невежество или городская полуобразованность?». Направду, складно сучасним студентам вибрати собі таку тему.

Тішить історико-літературний ракурс цієї книги, адже без біографічних, епістолярних пластів годі зрозуміти власне письменницьку творчість. У статті «Ремизовы адреса» автор детально розглядає умови життя письменника Олексія Ремизова, адже, навіть його адреса – Звіринець, Церковна вулиця, 24, на думку Петровського, дає ключ до розуміння «бестіарію» в його творах: між святістю і чортівнею. І на фото Ремізов сидить біля іграшкових зайчиків та антипків…

Варто зазначити, що «Городу и миру» – це перевидання, доповнене розповіддю про Софію Федорченко, авторку роману «Народ на войне» (1917). Вона, фельдшер у військовому шпиталі, вела щоденник-хроніку і дивно, що думка про роман-полілог народжується 1916 року, в театрі Соловйова, на прем’єрі вистави Володимира Винниченка «Чорна пантера Білий ведмідь»… Слід сказати, що Мирон Петровський загалом часто намагається знайти якусь відповідність типажів і прототипів з реальним оточенням письменника. Ці спостереження видаються несподіваними і проникливими водночас: Леся Українка, наприклад, за здогадом автора, могла бути прототипом героїні одного з творів російського прозаїка Євгенія Чірікова, Лариси Петрівни Лугачової з роману «Отчий дом». Або розповідь про кабаре «Прах» із Булгаковської «Білої гвардії»: прототип «Праху» – реальне артистичне кафе «Хлам» (художники, літератори, артисти, музиканти) в підвалі готелю «Континенталь», за столиками якого бували Ілля Еренбург, Лесь Курбас, Осип Мендельштам, Михайль Семенко… Вони всі, як і решта героїв сімнадцяти історій Мирона Петровського, причетні до Києва, смислового центру «Города и мира».

Єдине, що все ж насторожує, – дуже важлива для автора антиномія місто – село: «Трагическая для многих украинских поэтов (не только его поколения) коллизия между городом и селом была снята для Максима Рыльського изначально: киевлянин по рождению, он провел раннее детство в Романовке, родном селе матери. Был ли он крестьянским сыном, пересаженным в город, или горожанином выросшим на сельской почве?». Тут варто зазначити, що Рильський походив зі шляхетського волинського роду, а отже, такі антиномії не повинні були мати для нього аж таку силу. Далеко не всі з Рильських радісно сприйняли «хлопоманство» і одруження батька поета, Тадея Рильського, з селянкою (наприклад, дядько Максима Рильського, Тадеуш, просто зрікся свого рідного брата). А вона, навчена своїм чоловіком, як правдива Галатея, стала справжньою панею, так що ніхто з оточення навіть не міг визначити її справжнього походження.

Не варто забувати й про міське українське інтелігентське коло – а воно, на щастя, все ж не обмежувалося, як дехто жартував, київською вулицею Саксаганського (колишня Маріїнсько-Благовіщенкська, де жили родини Косачів, Лисенків, Старицьких, Черняхівський, Грінченків та інших) і групками «хлопоманів» на «провінції».

У Мирона Петровського простежується якась імпліцитна впевненість, що горизонталь українського села зустрівшись із іншим, вертикаллю міста, так і залишилася у своєму пісенному мелосі, не витворила власного міського культурного поля, ну хоч би й міського романсу а-ля Вертинський, залишилася «хаткою на хатці», не ставши багатоповерхівкою.

Злам у Петровського проходить хіба що по авангардистах, а власне, по Семенкові, що «переломив» себе Маяковським і зумів сягнути урбанізму. Хоча з цього приводу свого часу точилися гучні дискусії, і, наприклад, літературознавець Сергій Єфремов скрушно писав про літературну пошесть – урбанічну моду: «Чудно і смішно читати було пишні тиради про „бетони”, „залізо”, „хмародряпи” й інші аксесуари міського ландшафту, коли бетони ті лежали в руїнах, залізо подірчавіло та іржою вкрилось, а хмародряпи світили пробоїнами…». Втім, і тут слід зважати, що авангардне замилування урбанізмом близьке до захоплення романтиками чарівними світами.

Та й загалом лишається багато запитань. Як же бути, наприклад, із Віктором Петровим-Домонтовичем, котрий навіть пейзаж сприймав лише той, що відкривається із тераси ресторану, ніби на таці? Де тоді психологічне Місто Валер’яна Підмогильного?

А поки, якщо по-дослідницьки абстрагуватися від виставленого самим автором «конфлікту», то постає ще один дуже цікавий вимір Києва – Город Булгакова й архаїчна «мать городов руських» Хлєбнікова. І саме Київ російський і єврейський найбільш повно й органічно тут виписаний. Наприклад, просто захоплива історія про Олександра Вертинського – співака зі світовим іменем на сцені кабаре. Це важить: будинок, де він народився, пісня, написана на ресторанному рахунку, його епоха – і він як символ цієї епохи, П’єро, повелитель романсів. Чи київські дні Януша Корчака, його співпраця із польською громадою, написаний тут трактат «Як любити дитину». Звісно, не обійшлося і без ще одного яскравого київського персонажа – Леоніда Кисельова. І в описах Мирона Петровського він, людина з плоті і крові, жива, таких історій іноді бракує біографам: «Мы вместе слушали музыку: ему очень нравились песни Сопротивления времен Второй мировой войны, военные и партизанские песни в исполнении ансамбля Войска Польского. Я был знаком с женщинами, которым он посвящал свою лирику. Он не был легендой».

Втім, ця історія (як і інші з книги) вже сама собою стає легендою із міського епосу. І ми маємо справу з черговим – суб’єктивним, а тому особливо цікавим – втіленням київського літературного міфу, котрий ще довго збуджуватиме думки й уяву всіх небайдужих.

ЛітАкцент