Книга долі та її автор

Олена Раскіна

Умберто Еко назвав ілюзію всесвітньої змови однією з найстрашніших і водночас невідпорно привабливих спокус, які підстерігають людство. Ця ілюзія незмінно тяжіє над нами, лише змовники змінюються, точніше, не вони самі, а наші уявлення про них. Масони, «жидомасони», таємничі «невидимі», зображені Жорж Санд у «Графині Рудольштадт», сіонські мудреці — всі ці невикриті володарі являють собою об’єкт найпильнішої уваги керованих або нібито керованих ними мас.

Нова книга Вадима Скуратівського присвячена одному з найвідоміших псевдодокументальних свідчень «всесвітньої», цього разу єврейської, змови — «Протоколам сіонських мудреців». У центрі уваги дослідника опиняється анонімний автор чи автори, котрі сфабрикували докладне зізнання єврейських змовників у своїх злочинних планах завоювання всесвітнього панування, зізнання, в істинність якого довгий час вірило багато «гоїв», і насамперед войовничих антисемітів, які шукали виправдання власним негуманним поглядам і знайшли його в «Протоколах…».

«Книги мають свою долю», але й доля має свої книги» — так починається дослідження Вадима Скуратівського «Проблема авторства «Протоколів сіонських мудреців» (Київ: «Дух і Літера», 2000, 230 с. — Серія «Бібліотека Інституту юдаїки», редактор Мирон Петровський). Далі «Протоколи сіонських мудреців» уподібнюються копійчаній свічі, «від якої запалали відьмині вогні століття, котрі спопелили мільйони людських життів». Звісно, «Протоколи…» — це книга долі, долі, а не провидіння, оскільки диявольська машина запускається фатумом, а не Промислом Божим. «Ким не володіє Бог, володіє фатум», — сказала якось Зінаїда Гіппіус. Тому навряд чи можна погодитися з Вадимом Скуратівським у тому, що й Гомер, і Біблія — книги Долі, як і «Протоколи…». Біблія вже точно — книга Провидіння.

Монографія Скуратівського — результат найсерйознішої культурологічної й текстологічної роботи з виявлення автора або авторів «Протоколів…». Оригінальність дослідження полягає в тому, що пошуки творця «Протоколів…» у ньому здійснено не на підставі біографічних й історичних розвідок, як це зазвичай відбувається і як, до речі, чинили багато інших дослідників загадкового документа, а за допомогою скрупульозної текстологічної роботи.

Книга Скуратівського вже готувалася до друку, коли російський історик Михайло Лєпєхін запропонував публіці результати своїх архівно-біографічних розвідок, пов’язаних із пошуками автора «Протоколів…». І Лєпєхін, і Скуратівський називають одного й того ж автора — другорядного російського літератора і журналіста Матвія Головинського, сина петрашівця Василя Головинського, разом із Достоєвським засудженого до смерті, котрий стояв на ешафоті в третьому від письменника ряду.

Втім, версія з приводу авторства Матвія Головинського існувала й раніше, причому в її підтвердження висувалися більш-менш переконливі архівно-біографічні розвідки, які зводилися до того, що Головинський виготовив «Протоколи…» за завданням царської охранки й навіть Рачковського особисто. Однак усі ці докази не вважалися незаперечними, і пошуки автора тривали.

Вадим Скуратівський віддав перевагу архівно-біографічному методу, а не філологічній «доріжці»: у його книзі «Протоколи…» зіставляються з чотирма основними «працями» Головинського, котрий писав під псевдонімом Доктор Фауст, — «Досвід критики буржуазної моралі», «Чорна книга германських звірств», брошуркою «Бесіда дідуся про хворобу «сипний тиф» і опусом під назвою «Із записної книжки письменника». Подібність — семантична, стилістична і навіть ідеологічна — в наявності. Правда, жахливі сіонські мудреці з «Протоколів…» у інших творах Матвія Головинського перетворилися на в’юнких, безпринципних і егоїстичних представників єврейської раси, здебільшого — майбутніх і нинішніх адвокатів і прокурорів. Але ті й інші прагнуть до світового панування і виношують плани всесвітньої єврейської змови. Сатиричне зниження не применшує схожості образів — у даному випадку і зловісні сіонські мудреці «Протоколів…», й пролази-юристи начебто легковажного і безпринципного студента А. із «Видіння» однаково досягають своєї позірної мети.

Матвій Головинський виконував якесь «соцзамовлення», правда, замовники у нього постійно змінювалися, і тому в кон’юнктурних цілях «ворогами людства» ставали то євреї, то германці — як у «Чорній книзі германських звірств», а то й світова буржуазія з її ущербною мораллю. Цей літератор умів підлаштовуватися під долю і навіть підбирав їй жертв. «Таємні суб’єкти європейської кризи, усупереч прогностиці «Протоколів…», у кінцевому історичному рахунку виявилися його незаперечною явною жертвою — не в останню казуальну-історичну чергу, завдяки «Протоколам…», — пише Вадим Скуратівський.

Вступна частина книги присвячена аналізу так званих російських слідів у «Протоколах…». Якщо авторство Матвія Головинського ще можна брати під сумнів, то російськість цього тексту жодних сумнівів не викликає. Що автором «Протоколів…» є російський літератор, а не таємничий «сіонський мудрець», свідчить чимала кількість розлапкованих цитат із «гімназичного» курсу російської літератури, численні текстові переклики з «Легендою про Великого Інквізитора» Достоєвського, нарешті, великий російський культурологічний прошарок. Навіть приховані і явні французькі цитати, алюзії та ремінісценції в «Протоколах…» спрямовані до особливо улюблених російськими читачами французьких текстів, до французького кола читання російської публіки. Російськість «Протоколів…» доведена Вадимом Скуратівським найпереконли-вішим чином.

Книга долі і її автор отримали в монографії Скуратівського правдиве й безстороннє дзеркало. «Проблема авторства «Протоколів сіонських мудреців» мітить у сенсації і, здається, книгу цю очікує довге життя і сенсаційна доля, причому не тільки серед фахівців, а й серед широкої публіки. І в першу чергу серед тих, кого цікавлять усесвітні змови, справжні або удавані.

«Дзеркало тижня» №4, 27 січня 2001