Міжкультурний діалог. Том 1: Ідентичність

Інна Вірясова,
Центр з Вивчення Теорії та Критики, Університет Західного Онтаріо, Канада

Перший том серії міждисциплінарних досліджень Центру польських та європейських студій «Міжкультурний діалог. Т. 1: Ідентичність» розпочинається твердженням про те, що концепція ідентичності є комплексом, який містить у собі множину понять і суджень та є невіддільним від історичного, культурного, соціального і політичного контексту. Актуальність такого підходу посилюється, зважаючи на сучасні культурно-політичні процеси, як-от: глобалізацію, міжнародну міграцію та інтеграцію, що підтверджують непридатність розуміння ідентичності як незмінної, сталої “самості”. З іншого боку, зростання національних сентиментів не дозволяє зняти питання ідентичності, зокрема колективної, з порядку денного.

Збірник складається зі вступу та дев’яти статей, присвячених проблемам ідентичності у декількох зрізах: особистісному, професійному, національному, регіональному та релігійному. У Додатках подано щоденник перекладачки Ольги (1941–1944 рр.), що публікується вперше і є потенційним джерелом для дослідження процесу формування особистої ідентичності. Окрім того, у збірнику вміщено бібліографію з різних аспектів дослідження ідентичності. Авторами більшості статей є фахові історики Національного університету «Києво-Могилянська академія», за винятком Станіслава Федорчука, магістра кафедри політології НаУКМА, та Тетяни Глухавої-Касперські, викладачки Європейського Гуманітарного Університету.

У вступній статті наукові редактори збірника, Олена Бетлій та Катерина Диса, подають широкий теоретичний огляд поняття ідентичності, його особистісних та колективних аспектів. В огляді вони зосереджуються переважно на підходах т. зв. «стриманого конструктивізму», представлених теоретиками соціальної психології та соціології, а також пропонують короткий огляд філософського осмислення ідентичності за доби Просвітництва і знайомлять читачів з різноманітними теоріями нації, національної та постнаціональної ідентичностей. Класичні теоретичні напрацювання з питання ідентичності авторки розглядають досить глибоко та детально, хоча досить вибірково представляють сучасні дискусії на цю тему. Окрім того, сфокусувавшись на підходах «стриманого конструктивізму», редактори фактично поза увагою залишають сучасну структуралістську й постструктуралістську критику та деконструкцію поняття ідентичності. У результаті авторки приходять до “золотої середини” і підсумовують: ідентичність-як-множина є результатом рівносильної та невіддільної взаємодії особистісних та колективних, тобто суспільних аспектів, яскравими теоретичними прикладами якої є “фігуративна соціологія” Норберта Еліаса та “ґабітус” Пьєра Бурдьє.

«Родзинкою» збірника є стаття сучасного українського історика Наталі Яковенко «Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кін. XVI –кін. XVII ст.)». Важливість цього питання зумовлена тим, що саме ім’я відіграє вагому роль у процесі усталення «свого» життєвого простору. Авторка зазначає, що саме протягом цього періоду крізь конкурс назв проявляються ознаки зародження такого простору на території сучасної України, тобто зародження “національної заклопотаності” у спільноті, яка до того позначала себе розмитим поняттям Русь. Характер цього процесу значною мірою визначався “поліморфністю” та “еластичністю” українського культурного простору XVI – XVII ст., зокрема його піддатливістю на асиміляційні впливи ззовні. Отже, вибір назви значною мірою визначався релігійно-політичною конкуренцією та впливом з боку інших спільнот, зокрема, католицької Польщі, православного світу та Московії. У своїй статті Н. Яковенко розглядає історію зародження та використання назви Roxolania (і тотожної їй Ruthenia), що була наслідком утвердження шляхетських вольностей у Польському королівстві XVI ст. та оформлення “сарматської” етногенетичної легенди, яка виступала інструментом легітимації руської політичної спільноти як рівноправного спадкоємця “сарматської спадщини”.

Паралельно з розповсюдженням “роксоланської” версії руської ідентичності реанімується назва “Росія”, що має виразний “антилатинський”, антипольський характер й наголошує на грецьких витоках Русі. Авторка зазначає, що конкуренція назв “Роксоланія” та “Росія” мала регіональний характер, й таким чином є доказом того, що “селекція назв” була свідомою й відповідала політичній орієнтації тієї чи іншої групи територіальних еліт. Водночас, подібно до “Росії”, впровадження назви “Мала Росія” (та назви її окраїнної території, “Великої Росії”) стало результатом “неовізантійського синдрому”. Із прийняттям у 1654 р. протекторату московського царя вона починає домінувати у московському офіційному дискурсі, а згодом, витіснивши слово “Україна”, набуває вагомої ролі у позначенні території козацького Гетьманату. Що ж до “України”, то ця назва, за словами авторки, залишається найбільшою загадкою для історика, виринаючи то тут, то там на поверхню різних джерел.

У результаті дослідниця приходить до висновку, що “дилема вибору” ставала основною рисою “свого” світосприйняття, а “крос-культурні пов’язання” – частиною “власного” культурного простору. Сповнена деталями та прикладами, відзначена чіткою структурою та аргументацією, стаття є важливим ресурсом для фахівців з вивчення української історії XVI – XVII ст. та її переосмислення з пострадянської перспективи.

Стаття Юлії Мінець «Пошуки ідентичності в слові, або як пізньоантичний світ «вживався» у Біблію» присвячена дослідженню формування християнської, зокрема аскетичної, ідентичності у пізньоантичну добу на основі аналізу наративних стратегій та риторичних прийомів “Лавсаїка”, написаного єпископом Палладієм близько 420 р. У статті головну увагу зосереджено на тому, які паралелі проводить Палладій між сучасними та біблійними подіями, оскільки, як стверджує авторка, вони є основою для конструювання “семантичної сітки” чи “внутрішньої системи координат”, у межах якої і відбувалося самовизначення християн. Слід сказати, що авторка подає детальний розбір наративних стратегій та риторичних прийомів “Лавсаїка”, хоча цим її дослідження і обмежується. У результаті аналізу лише механізмів конструювання “семантичної сітки” пізньоантичного християнського світу, без відповіді залишається питання щодо власне її наповнення. Не зрозумілою також лишається роль міжкультурного діалогу у формуванні християнської ідентичності тієї доби. Зважаючи на це, стаття Ю. Мінець є швидше детальним та досить якісним аналізом риторичних прийомів “Лавсаіка”, одного з пізньоантичних християнських джерел, аніж дослідженням християнської ідентичності тієї доби.

Дослідження Вадима Арістова присвячене дослідженню «Руської ідентичності у галицько-волинських землях XIII ст.» Відправною точкою статті є критика висновків дослідника Антона Генсорського щодо етнічного значення поняття “русь”, які, зі слів В. Арістова, є наслідком маніпуляції історичними фактами. Натомість, автор пропонує власну модель дослідження, що розгортається навколо текстуального та контекстуального аналізу функціонування поняття “русь” у Галицько-Волинському літописі. В. Арістов робить висновок, що у даному тексті поняття “русь” найчастіше вжито як “збірне поняття для ‘своїх’” у контексті його протиставлення іменам інших спільнот. Менш часто це поняття позначає “країну/державу/простір”, зокрема, як об’єкт погляду ззовні. Надалі автор задається методологічним питанням – чи можливо “спроектувати текстову ситуацію на ситуацію суспільну?” – і дає на нього ствердну відповідь. У результаті він стверджує, що, оскільки літопис не відображає свідомої маніфестації “руської ідеї”, то і не можна говорити про існування монолітної, етнічно забарвленої руської ідентичності на території галицько-волинських земель XIII ст. Автор припускає, що тут існувало кілька “руських” чи просто ідентичностей, що були не станом, а процесом. На закінчення він пропонує розглядати поступову локалізація назви “русь” крізь політичну призму, тобто як “етнізацію політономії” внаслідок постійних контактів з іноетнічними групами. Особливої уваги у статті В. Арістова заслуговує його звернення до поняття ідентичності-як-процесу та заперечення монолітності “руської” ідентичності, хоча, на жаль, авторові часто бракує переконливих фактів на підтвердження своїх тез. Категорії, якими оперує дослідник, також лишаються розмитими, що інколи призводить до підміни понять й плутанини в аргументації.

Професіоналізація юстиції у Російській імперії XIX ст. є темою статті Наталі Закалужної, що є цікавим і рідкісним внеском до української історіографії у царині дослідження професійної ідентичності. Н. Закалужна пропонує розглянути судову реформу 1864 р. не тільки як один із логічних проявів епохи реформ, а і як наслідок формування професійної ідентичності серед російських юристів другої третини XIX ст. Появі такої ідентичності сприяла сама держава, в особі Олександра І та Миколи І, зокрема через запровадження системи юридичної освіти та активного залучення до неї дворянства. Хоча метою царської політики було створення правового підґрунтя для зміцнення самодержавства та імперського правління (тобто наголос робився на викладанні не “права”, а “законів”), результат, як доводить авторка, був протилежний. Запровадження престижної юридичної освіти призвело до формування унікальної на той час у Російській імперії групи, яка принесла із собою ідею професійної честі та нові уявлення про законність і право, групи, що бачила у собі “передовсім ‘служителів права’, а не слуг царя”. Авторка стверджує, що підготовка судової реформи 1864 року була очевидним проявом саме цієї професійної ідентичності серед російських юристів.

Стаття Н. Закалужної є цікавим додатком до збірника, оскільки вона звертає читача до менш дослідженої тематики професійної ідентичності й послідовно доводить вагомість останньої як однієї з рушійних сил суспільних змін. Водночас, лишається не до кінця висвітленим, як саме відбулося зародження ідей лібералізації системи в умовах ідеологічного контролю з боку держави, оскільки, як зазначається у статті, система юридичної освіти та її навчальна програма були впроваджені з метою посилення централізації управління.

Стаття Ольги Скороход “Нося фамилию украинца”: реконструкція національної ідентичності Павла Скоропадського” – єдине дослідженням у збірнику присвячене питанню особистої ідентичності Павла Скоропадського у 1917-1918 рр. Оглядаючи історичний контекст, авторка приходить до висновку, що будь-яку особисту ідентичність того часу необхідно розглядати у контексті бурхливих політичних процесів, які зумовлювали творення фрагментарних і компромісних ідентичностей. Саме такою, виходячи з аналізу мемуарів й кореспонденції, була ідентичність Скоропадського, котрий був носієм “компромісного малоросійства”, тобто “людиною двох культур”, що визнавала культурні, але заперечувала політичні вимоги українства щодо власної автономії. П. Скоропадський вважав себе українцем у етнічному значенні цього слова і вважав назви «Малоросія» й «Україна» синонімами для позначення своєї “малої батьківщини”. Дослідниця простежує трансформацію ідентичності Скоропадського від загальноросійської до компромісної малоросійської, але, на жаль, не приділяє уваги проявам цих трансформацій у його політичній діяльності. Дослідження має переважно реферативний характер й дещо хаотичну манеру викладення, що компенсується тією рідкісною можливістю поглянути на події того часу крізь призму особистої ідентичності лідера і державця.

Конструюванню української історичної пам’яті впродовж сталінського періоду (1930-х – 1950-х рр.) присвятила своє дослідження Юлія Кисла. На її думку, становлення історичної пам’яті відбувалося у тісному зв’язку із загальносоюзним відходом від принципів “пролетарського інтернаціоналізму” й поступовим формуванням національних наративів радянського зразку, які були продиктовані необхідністю легітимації та зміцнення правлячого режиму. Авторка переконливо доводить, що головними моментами у цьому процесі були відродження української історичної науки, вписування української національної історії у загальнорадянську, укорінення у масову свідомість ідеологем типу “дружби народів” та “братерства”, а також конструювання міфу про “спільне історичне минуле” українців та росіян, спираючись на бачення Київської Русі як “спільної колиски” трьох народів та Переяславскьої Ради 1654 р. – як реалізації споконвічного прагнення до “возз’єднання”. Дослідження Ю. Кислої є не тільки добре викладеним, цікавим і багатим на факти, а й досить актуальним сьогодні, оскільки примушує замислитися над питанням написання й переписування української національної історії. Особливої уваги заслуговує те, що впродовж сталінського періоду основним фокусом конструювання історичної пам’яті було створення, за рахунок активного маніпулювання історичним матеріалом, “єдиного погляду на історію СРСР” з метою політичної та культурної консолідації населення. Цей факт має слугувати за пересторогу сучасній українській історіографії, яка через потребу національної консолідації, з її відповідним переосмисленням історії, може загубити чи навіть свідомо відкинути бачення української історії як множинності й надати перевагу єдиному, інтегрованому національному наративу.

Дослідження Катерини Сосніної присвячене виявленню механізмів ідентифікації у системі радянського дитячого дозвілля кін. 1920-х – 1930-х рр., що було важливим інструментом формування “нової людини”. Визначальними рисами останньої, доводить авторка, мали бути “фанатична віра в ідею комунізму, дієвість як життєвий принцип, загальне благо як найвища цінність”. Тобто людина розглядалася не як індивід, а як механізм побудови радянської спільноти під керівництвом партії. З цією метою пропагувалися ідеали самовідданої праці, моральної та ідеологічної стійкості, відданості державі та колективу. На додачу формувалася система “свій” – “чужий”, що проявлялася у чорно-білому баченні світу крізь категорії «героїв» та «ворогів». Після окреслення загальної ідеологічної ситуації даного періоду, дослідниця розглядає її впровадження у дитячий театр та кіно на основі аналізу репертуарів, а також документів відповідних державних органів. К. Сосніна приходить до висновку, що чітко визначена соціально-політична тематика була домінуючою у сфері дитячого дозвілля, зокрема важливу роль відігравало зображення протистояння “старого” й “нового” світів як протистояння між “ворогами” та “героями”. Відтак, дитина, майбутня нова радянська людина, моделюючи себе за прикладом останніх, мала поступово перетворитись на частину “сліпої”, “немислячої” маси.

Розвідка Тетяни Глухавої-Касперські «Чорнобильська катастрофа та стратегії вибудовування ідентичності в Білорусі» являє собою аналіз білоруського владного й опозиційного публічних дискурсів про Чорнобильську катастрофу, пам’ять про яку є важливим елементом двох проектів формування білоруської ідентичності. У наративі влади, від 1994 року і дотепер, Чорнобильська катастрофа порівнюється з Великою Вітчизняною війною, а відтак розглядається як фронт героїчної боротьби білоруського народу проти невидимого ворога й загрози зникнення. Водночас бачення теперішнього і минулого білоруської спільноти забарвлене риторикою “відродження”, зокрема забруднених територій, та відбудови “зраненої Батьківщини”. Дискурс опозиції вживає стратегію ожертовлення, себто зображує білоруську спільноту як жертву злочинів радянської влади, серед яких Чорнобильська катастрофа чи “радіо-геноцид” посідає чільне місце. Відповідно до цього наративу, нинішня влада А. Лукашенки є “політичним Чорнобилем”, що продовжує радянські злочини шляхом подальшого приховування існуючих загроз радіоактивного забруднення. Відкритість до західного світу, повернення білорусів до європейського контексту, сприймається як єдина надія подолати Чорнобиль. Дослідження Т. Глухавої-Касперські є цінним внеском до збірника, оскільки знайомить українського читача з малорозробленою в українській історіографії темою новітньої білоруської ідентичності та з роллю Чорнобильської катастрофи у її конструюванні. Стаття може стати основою для подальшого порівняльного дослідження дискурсивної “експлуатації” трагедії не тільки різними політичними, а й національними групами.

Регіональна ідентичність Донбасу є темою дослідження Станіслава Федорчука. У своїй статті «Розпізнавання Донбасу» він показує, що образ “неукраїнського” Донбасу є наслідком колонізаторських впливів у регіоні, здійснюваних впродовж декількох століть: його колонізація чи то спроба асиміляції Російською імперією, іноземним капіталом та більшовиками. Усі ці “навали”, на думку автора, мали спільну рису: з метою власної легітимації вони намагалися представити цей регіон як «чистий листок» або нічийне “Дике поле”, позбавляючи автохтонне населення та Військо Запорізьке права на ці землі. Образ більшовицького Донбасу, стверджує С. Федорчук, так само є “міфологемою колоніальної історії”, оскільки під час громадянської війни регіон був бойовищем для щонайменше семи політичних сил. У дусі постколоніальних студій автор робить висновок, що через колонізаторську політику “місцеве українське населення не мало можливості саморепрезентації”, відтак “українськість” Донбасу переважно лишалася поза увагою як історико-політичних досліджень, так і колективної свідомості. С. Федорчук вказує на необхідність переосмислення сприйняття Донбасу поза колоніальною системою координат й утвердження його образу як “українського прикордоння”, а не “Дикого поля”. Тому дана стаття не є детальним дослідженням самої ідентичності Донбасу як прикордоння, а швидше визначенням основних векторів розпізнавання Донбасу для його подальшого вивчення.

Додатком до збірника є щоденник перекладачки Ольги, який містить спостереження авторки за повсякденними подіями, а також елементи саморефлексії, і є рідкісним джерелом для дослідження особистої й колективної, гендерної та вікової ідентичностей населення на окупованих територіях під час Другої світової війни. Іншим додатком є бібліографія, укладена Анною Крикун, що має на меті зорієнтувати читача у великій кількості літератури, присвяченої дослідженню різних аспектів ідентичності.

Український гуманітарний огляд. — К., 2010. — Вип. 15. — С. 139-147.