«І літографія, і життєпис…»

Юлія Стахівська

„Книжкові знаки сучасників Т. Г. Шевченка” – чи не перша брошура-каталог, що знайомить книголюбів з екслібрисами друзів та знайомих поета. Автор цієї невеликої розвідки, Яків Бердичевський, дещо змінює узвичаєну наукову оптику і замість повного зосередження на особистості митця пропонує читачу „позафокусовий” погляд на його оточення. Таким чином, починає діяти знаменита формула: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти.
Об’єкт, що потрапляє під лупу дослідника, сподіваний та неординарний водночас. Річ у тім, що екслібриси та факсиміле можуть бути як сприйняті звичайними й „німими” знаками-посвідками, так і спровокувати до відкриття багатьох підступних питань і не менш цікавих відповідей. Таким видається питання образу поета-хлопа, витвореного із дещо „лубкових” фактів, що вже не раз втрачали свою глазурну емальність у працях сучасних дослідників. І відповідь, яка створює прямовисну вісь стосунків „свій серед своїх”: Шевченко – інтелігенція – шляхетство.
За словами автора, книжка аж ніяк не претендує на звання „всеохопної”. Її просте та скромне завдання – ввести до наукового обігу книжкові знаки осіб, з якими спілкувався Шевченко. Струнка робота стала своєрідним, направду візуальним, окресленням кола митця. А товариство це, як ми бачимо лише з тридцяти восьми позицій опису, вельми пристойне. Починаючи з Івана Айвазовського і закінчуючи Євгеном Якушкіним, за вензелями та віньєтками знайдемо письменників та художників, композиторів та публіцистів, видатних бібліофілів і неабияких археографів, аристократів духу і титулу.
Опис кожного з екслібрисів доповнений біографічними заувагами із життя їх власників. Цікаво буде дізнатися про полковника Бориса Суханова-Позколзіна, який вчився у Шевченка живопису, або про те, де шукати книгозбірню Миколи Маркевича.
Самі екслібриси також дуже різні. Одні – стримані та лаконічні. Певним чином вони мають утилітарний характер, оскільки не виграють мистецькими чеснотами, не воліють розкривати генеалогію. Переважно це трафаретні та штемпельні відбитки. Такі як у графа Олексія Толстого чи, приміром, Миколи Тихонравова, ректора Московського університету.
Натомість, значна кількість гравюр та літографій рясніють геральдичними елементами. Одним із володарів таких екслібрисів є Михайло Вільгорський – граф, обер-шенк, композитор, один із організаторів відомої лотереї з портретом В. А. Жуковського. Під графською короною, на розкішній з габами мантії зображено фамільний герб із трьома „французькими лілеями”.
Окрім рицарських шоломів та гербів, увінчаних коронами, на багатьох зображеннях є стрічки з девізами. Лише деякі з них: на екслібрисі Григорія Гагаріна – „Non nobis, sed nos” („Не нам, а ми”), а у Володимира Жемчужникова – „Правдой, любовью и честью”. Найцікавішим з мистецької точки зору видається екслібрис Івана Тургенєва – декоративний вензель „ІТ”, оточений написом „Exlibris Ivan Tourgeneff”, на тлі заштрихованої рамки у формі старовинної монети.
Безперечно, фаховий книгознавець знайде в брошурі Я.Бердичевського вдосталь промовистих деталей. Адже перед нами відтинок життя не лише персоналій, а найперше пов’язаних з ними книжкових знаків. Це період на межі благородних овалів класичної, академічної форми „губернських” шрифтів.
Прикметно, що матеріали готувалися близько двадцяти років. Адже левова частка книжок сучасників Тараса Шевченка безповоротно зникла. Те, що залишилося, стало надбанням бібліотек та музеїв Москви і Петербурга. А його власна, із багатьма дружніми інскриптами та рідкісними екземплярами майже повністю втрачена; в державних книгозбірнях України та Росії знаходиться хіба її дещиця.
Отож, маємо чудову та цінну нагоду познайомитися з Його Світлістю Екслібрисом.