Голокост очима французького священика

Жанна Ковба,
науковий співробітник Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства НАУКМА

Ще у семирічному віці Патрік Дебуа почув від свого дідуся слівце «Рава-Руська». Бабця плакала, коли він питав, що то за слово. І скупа фраза діда: «Для нас у таборі було важко, нічого було їсти. Але іншим було ще гірше!».

Голокост став однією з тих подій ХХ ст., які часто згадують у публічних дебатах, ЗМІ, освітніх програмах західного світу. Про нього сперечаються і пишуть теологи, філософи, вчені-правознавці, він породив величезний масив літератури, значним є його вплив на мистецтво.

Починаючи з 90-х років, дослідження Голокосту розширюються завдяки введенню до наукового обігу фактів, документів історії Голокосту в Центральній, ба особливо у Східній Європі.

Досить швидко на Заході і на пострадянському просторі, зокрема в Україні, історики усвідомили, що події Голокосту неможливо досліджувати без відтворення справжньої, не сфальсифікованої комуністичною доктриною, історії Другої світової війни, як пише один із відомих дослідників Марк Мазовер:

«Географічний, моральний і політичний центр масових європейських убивств лежить в Європі Східній, перш за все в Білорусі, Україні, Польщі та балтійських державах, країнах, що потерпіли від тривалої злочинної політики обох режимів (радянського і нацистського — Ж.К.).

Народи України та Білорусі — найперше євреї, але не лише вони постраждали найбільше, бо ці землі належали до Радянського Союзу впродовж страшних тридцятих і зазнали найжахливіших німецьких репресій у сорокових роках. Якщо Європа була, кажучи словами Марка Мазовера, темним континентом, то Україна і Білорусь — серцем пітьми».

У цьому контексті праця отця Патріка Дебуа не лише актуальна для Західної і пострадянської Східної історіографії Голокосту, а й новаторська, оскільки це результат проникнення в «серце пітьми». Для істориків України — це продукт поширених на Заході методів і методик історичного аналізу, певних дослідницьких ноу-хау.

Книжка особлива своїм жанром. Це поєднання наукового, популярного й есеїстичного типів видань. Документальні джерела — тексти інтерв’ю, окремі архівні справи, наукові розділи: «Структурування процесу», «Від спогадів до відкриття» — органічно сусідять з лірико-епічними роздумами «Україна. Весна 2007 р.», «Між землею та дідусем», «Бути людиною, бути священиком», «Кюре табору Белжець».

Отець Дебуа зумів задіяти потужну матеріальну базу, яка уможливила фільмування інтерв’ю 460-х свідків подій на заході, сході, півдні України, залучення дослідників масиву архівних, переважно німецьких документів.

У нього не було фінансових проблем. Його супроводжувала група: перекладачка, за фахом історик, експерт з балістики, професійний фотограф, оператори, історик архівіст, до його послуг був власний мікроавтобус і два водії.

Мотивом пошуків слідів Голокосту для отця Дебуа стало родинне гуманітарне та етичне виховання. Приводом — таємничі спогади дідуся, колишнього в’язня табору для військовополонених.

Ще у семирічному віці Патрік почув від нього слівце «Рава-Руська». Його вражало, що бабця й інші члени родини плакали й мовчали, коли він питав, що то за слово. А ще розмова з дідусем і його скупі фрази: «Для нас у таборі було важко, нічого було їсти, їли якусь траву. Але іншим було ще гірше!».

У глухі часи радянського режиму, коли в Україні навіть не чули слова «Голокост» отець Патрік, 12-річним хлопчиком, побачив у муніципальній Шалонській бібліотеці <…> перші картини Голокосту і вже тоді збагнув: «Інші — це євреї».

Поступово з роками віднайти свідків загибелі цих «інших» через глибоку віру, християнський обов’язок стало покликанням отця Дебуа. Його книжка чи не перша, в якій автору вдалося втілити розуміння молитви, цінностей християнського вчення про любов, юдаїзму — про добрі справи, заповіді обох релігій, які наочно засвідчують спільну спадщину християнства та юдаїзму.

На жаль чи на щастя читачів, отець Патрік не акцентує на єврейській пам’яті, зокрема про ту ж Рава-Руську. Ще у 1946 р. івритом, а в 1994 р. англійською Курт Левін опублікував свої спогади.

Весною 1942 р., коли у Львові євреї вже переживали масові розстріли й голод, холод та епідемії, він дістався Рави-Руської. 17-річний хлопець зумів побачити, зберегти у пам’яті і відносний спокій єврейської громади (юденрат купив місцевого крайсгаутмана) і жахливе становище «інших», — військовополонених.

«Поблизу Рави-Руської колись була радянська військова частина, на території якої тепер тримали близько 40 тис. військовополонених. Їх стерегли пристаркуваті німці з якоїсь запасної частини. Полоненим не давали ні хліба, ні води. Час від часу виснажених радянських полонених водили через усе місто під конвоєм.

Вони благали хліба, але якщо хтось кидав хлібину цим нещасним, конвоїр середніх років, що мирно попихкував люлькою, починав стріляти. Через два місяці всі військовополонені померли. Замість них пригнали французів (можливо, й дідуся отця Патріка — Ж.К.), бельгійців, голландців, які також зникли через деякий час. Я зрозумів, що наше мирне існування в Раві-Руській було дуже оманливим».

Отець Дебуа спростовує поширений на Заході стереотип: Голокост — це депортація євреїв у табори смерті.

«У Вас був інший Голокост», — вражено ствердив один із членів голландської групи міжнародного проекту «Історія Голокосту в Україні, Нідерландах, Бельгії», побувавши у місцях масових розстрілів євреїв і усвідомивши, що 1,5 млн. євреїв були знищені задовго до конференції у Ванзеє.

Чи випадкові англійська назва перекладу книжки отця Патріка «The Holocaust by bullets» (2008), така ж назва виставки 2009 р.? Не заради українського, а саме задля західного читача проводив отець Дебуа балістичну, археологічну експертизу на місцях масових розстрілів (Буськ Львівська обл.).

«Голокост кулями», «Голокост під кулями», масові розстріли, Бабин Яр, Лисиницькі піщані кар’єри, рови у Криму — поняття, знайомі кожному українцю, в описах отця Дебуа набувають якогось особливого зловісно-трагічного, містичного сенсу.

Безперечною заслугою Патріка Дебуа є введення до історичного дискурсу Голокосту поняття «примусові роботи» для місцевого населення. В історичній літературі побутують поняття-терміни «трудові табори», «табори примусової праці» для євреїв і для неєвреїв.

Автор детально, на основі свідчень, описує локальні примусові роботи, до яких силою зброї і необмеженої влади нацисти залучали селян, міщан як допомогову силу під час масових розстрілів: копання і закопування могил, сортування одягу, транспортування, охорона приречених тощо.

У цьому контексті для українського, та й не лише українського читача, дуже важливими є чіткі критерії класифікації, географічна локалізація таких подій (робіт). На жаль, цього подекуди бракує у тексті: «Архіви (які архіви? — Ж.К.) стверджують, що 2 тис. євреїв убито в цьому маленькому селі (якого регіону, області? — Ж.К.)».

Чи можливо на підставі свідчень Петрівни, котра все «бачила», вважати, що німці використовували українських дівчат як «трамбувальниць» тіл у ровах? Петрівна розповідає, що її, як і інших дівчат, змусили «трамбувати» тіла, кидати пісок у рів під час розстрілу євреїв.

Факт важливий, але викликає недовіру. Тим більше, що через кілька сторінок автор подає задокументовану інформацію, як от: «Ганна С., 74 роки, с. Романівка, Миколаївської області. 28 липня 2006 року».

Очевидно, через велику кількість фактів (460 задокументованих інтерв’ю, результати експертиз тощо) в тексті зустрічаються прикрі неточності.

У розділі «Пам’яті Дори» йдеться про платтячко розстріляної під Сімферополем 4,5-річної дівчинки Дори Міримської.

Платтячко подано автором як «деталь геноциду, який залишає по собі лише розкиданий одяг». Світлину — сорочинку (льолю) немовляти супроводжує наступна оповідь: отцю Дебуа подарувала сорочинку Ніна Б., зведена сестра Дори. З її слів, батькові Дори, який після війни повернувся у місто, розповіли історію загибелі Дори.

У грудні 1941 р. під час облави дівчинку схопили, сусідки, які дуже любили Дору, намагалися врятувати її, але не змогли, хоча зуміли дістатися місця страти і запам’ятали жахливу картину. Перед розстрілом дитину роздягли, зняли гарний одяг. Дівчинка тремтіла на холоді й благала повернути їй платтячко. Читаючи про платтячко Дори, думаєш: як же все-таки зберігся цей одяг після розстрілу?

Один із учасників Міжнародного проекту «Історія Голокосту в Україні і Нижніх Землях» на базі книжки о. Дебуа використав історію Дори як приклад у методичній розробці уроків з історії Голокосту для молодшої і середньої школи.

Директор Інституту юдаїки Юлія Смілянська особисто перевірила факти при підготовці тексту збірника матеріалів. За свідченням Ніни Б., батькові після війни про загибель доньки і дружини розповіли сусідки, які хотіли врятувати дитину. Одружившись удруге, він розповів про Дору своїм дітям. У сім’ї свято зберігали пам’ять про загиблих.

Сорочинка немовляти не залишилася після розстрілу, а збереглася у скрині серед дитячого одягу, на який не спокусилися окупанти. Ніна Б. береже пам’ять не лише про зведену сестру. Вона створила й очолює музей кримчаків у Сімферополі, віддаючи шану загиблим.

Здавалося б, дрібна неточність, але у контексті збереження пам’яті, достовірності подробиць – важлива. Реалії були набагато страшнішими.

Не лише отець Патрік — хранитель пам’яті загиблих євреїв. На теренах України ця пам’ять була піддана такій нарузі, що одночасно дякуєш отцю Дебуа, приймаєш і соромишся справедливих тактовних докорів отця у забутті і, пізнаючи нові й нові факти, захоплюєшся «світлою людинолюбною пам’яттю», за висловом журналіста Сергія Лащенка.

Він нещодавно дізнався й описав як у селі Тараща, на Київщині, без будь-яких зовнішніх спонук мешканці-українці створили меморіальний ландшафтний парк на місці розстрілу місцевих євреїв.

Збираючи свідчення про Голокост, місцеві пошуковці встановили імена розстріляних, картину трагедії літа 1941 р.

Для українського читача дуже важливим буде те, що отець Дебуа зумів побачити не лише чорноту злочинців, не людяність тих, які стріляли, та їхніх поплічників, а й сяйво людинолюбності. Він описує факти й рятування, допомоги гинучим євреям. Але з посиланням, що в Україні визнано лише 400 Праведників народів світу, ну, ніяк не можна погодитися.

За останніми даними Яд Вашему, після років «великого мовчання за залізною завісою», коли багато імен рятувальників утрачено назавжди, серед українців нині 2272 Праведники народів світу.

Не лише західна людина, а й самі нащадки українців, євреїв, росіян важко сприймають, розуміють сутність, глибину впливу психічної, соціальної травми зла геноциду. Адже на теренах СРСР євреїв знищували двічі — нацисти фізично, комуністи — духовно, вбиваючи пам’ять цинічним твердженням про загибель не євреїв, а «мирних радянських громадян».

Довгі роки євреїв таврували ганебною «п’ятою графою», їх позбавляли духовної сутності релігії — юдаїзму. Тих свідків геноциду, неєвреїв, які опинилися в зонах окупації, затаврували «пораженієм у правах», клеймом «перебував на окупованій території», їхні душі калічив войовничий атеїзм, замовчуваний бруд суміші нацистського і радянського антисемітизму.

Будемо вдячні отцю Патріку Дебуа, який зумів показати безмір трагедії геноциду і для євреїв, і для неєвреїв.

Українські історики, переконана, цю книжку охоче приймуть, і так звані, «масові читачі» належно відзначать найголовнішу заслугу отця Патріка Дебуа: «…встановити істину, зрозуміти наш Старий Світ… здійснити акт справедливості стосовно мертвих, акт побудови цивілізації, але також і акт, покликаний попередити нові прояви геноциду».

«Історична правда», 9.09.2011