Філософія неперекладностей, або Заперечення Вавилонського стовпотворіння

Дмитро Дроздовський

Становлення цивілізації неодмінно пов’язано із зародженням філософії. Лише з виокремленням «Лоґосу» як матриці пізнання світу також мало місце і початкове виокремлення індивідуальної свідомості з групової міфологічної. Отже, повернення до філософії – це повернення до джерел зародження людської думки. В різний час воно мало місце в багатьох європейських країнах. Зрештою, розвиток європейської цивілізації – це постійна зміна висхідних достовірностей. Саме філософський модус визначальний для утвердження нової культурно-історичної свідомості. Трактати Мірандоли, Декарта, Спінози, Бекона, Канта, Гегеля, Ніцше… – це дороговкази доби, які стали передумовою формування нинішньої світоглядної системи. Хтось може переконувати, що наш час – час пост-суспільства, пост-гуманізму. Хтось відстоюватиме думку, що ми існуємо на шляху до повернення до другої Теократичної епохи. Зрештою, осмислення сьогодення – справа майбутнього, коли відбудеться чергова зміна свідомості. Натомість із позиції нашого часу, здається, значно важливіше розібратися з минулим, віднайти центральні точки формування світогляду. Щоб зрозуміти пост-гуманізм, потрібно знати, чим є класичний гуманізм, позаяк усе у світі тече і змінюється. Але якою мірою змінюється людина на «зрубах» часу?

Певною мірою, таке – центральне для філософії – питання виринає з нового фундаментального видання, яке на початку 2010 року українському читачеві представило видавництво «Дух і літера». Поява в цьому видавництві книжок, здатних здійснити інтелектуальну революцію в Україні, стало вже доброю традицією. Кілька років тому видавництво «Дух і літера» подарувало тритомник «Проб» Монтеня в перекладі Анатоля Перепаді. Далі був Блез Паскаль. Наразі ж маємо продукт іще потужніший, якщо, звичайно, доречно говорити про порівняння чи зіставлення подібних видань. Якщо Паскаль чи Монтень подають філософію – як вона є – певної культурно-історичної доби, то нове видання – «Європейський словник філософії» (том перший) за редакцією Барбари Кассен – неодмінне повернення до класичної тези Миколи Зерова «Ad fontes!». «…Українські перекладачі Словника, волею обставин і взятого на себе перекладацького завдання, нині пропонують українському філософському загалу не більше й не менше, як власну версію українського дзеркала європейського мовно-філософського мультиверсуму. Упорядники цього видання обрали українські мовні ресурси для відтворення багатьох засадових філософських концептів основних філософських мов європейського континенту, – крім власне неперекладних, присутність яких в українському філософському дискурсі на правах іншомовних запозичень має особливу цінність саме тим, що дає нашому вітчизняному дискурсу нагоду відчути його власні межі; останнє ж є суто необхідною передумовою усвідомлення його як одного з дискурсів багатомовної родини європейського філософування».

У вступній статті Б. Кассен порушено кілька питань, що мають суто мовознавчий, соціолінгвістичний характер: «Однією з найбільш нагальних проблем, які ставить Європа, є мовна проблема. Можна розглядати два шляхи її вирішення: вибрати одну домінуючу мову – «глобалізовану» англо-американську – і віднині спілкуватися нею; або ж зробити ставку на підтримання плюралізму, щоразу підкреслюючи сенс та важливість відмінностей, що є єдиним способом реально полегшити спілкування між мовами та культурами. «Європейський словник філософій: лексикон неперекладностей» базується саме на другій точці зору…»

Для того, щоб «проковтнути» цю книжку, не вистачить життя. «Європейський словник…» – це амальгама розвитку філософської думки від витоків (антична грецька філософія, гебрейська філософська традиція, арабська філософська система тощо) до сьогодення. Завдання «Словника» таке, як зазначають автори-упорядники: «Ми хотіли осмислити філософію різними мовами, розглянути філософії так, як вони висловлені, і подивитися, що такий підхід змінює у наших манерах філософувати. Саме через це ми створили. «Європейський словник філософії», побудований навколо слів, взятих у сумірній відмінності мов, принаймні, основних мов, якими написано європейську філософію – після Вавилонського стовпотворіння».

Водночас, це видання – не просто компендіум імен, текстів, дат, філософських понять. Воно місить «філософські неперекладності». Чи не вперше в історії українського перекладу над виданням спільно працювали науковці з різних царин знань: філософи, філологи, історики ідей, культурологи, політологи… Наслідком спільних зусиль є, зокрема, створення узгодженого покажчика імен відомих людей.

Що це означає? Що фактично вперше в Україні ми маємо можливість отримати уніфіковану базу знань із філософії, спільну для Європи чи Америки. Український гуманітарний дискурс наближено до світового культурологічного контексту. Ця праця – титанічне зусилля зібрати воєдино всі філософські поняття, уніфікувати їх, розтлумачити, подати українське написання, пояснити контекст уживання, запропонувати історичні довідки про зміну конотативного контексту цих понять в історії розвитку ідей. Ми навіть часто не помічаємо, що звичні для нас слова можуть мати прадавнє коріння, і за цей час історичного розвитку відбулися докорінні зміни. Скажімо, для латинянина-елліна «приватус» – це те, що позбавлено права. В сучасній англійській мові збереглося це значення, скажімо, в дієсловах «deprive»: позбавляти когось-чогось. Натомість, у часи Просвітництва це слово здобуває іншу конотацію, що й усталилась в українській мові: приватний як мій особистісний. Це лише один приклад. Звичайно, непростим завданням і досі є пояснення базових філософських понять, таких, як «Лоґос», що має надзвичайно велику кількість конотацій. «Багатозначність терміна лоґос, починаючи з архаїчного світу, є найбільш яскравим знаком тривкості грецької мови. Його неоднозначність, яка насамперед асоціюється зі значеннями мови та розуму, постійно вимагає звернення до контексту, котрий інколи сам нездатний прояснити його сенс». І все ж таки, «Європейський словник філософії» постає як спроба навернення сучасної української гуманітаристики до світових джерел.

«Чи розуміємо ми, кажучи mind, те ж саме, що кажучи Geist або esprit? Чи правда – це justice або vérité? І що відбувається, коли ми передаємо mimesis як representation замість imitation? Таким чином, кожна словникова стаття відштовхується від вузла неперекладності та містить порівняння термінологічних мереж, викривлення яких складає історію та географію мов і культур. «Європейський словник філософій» є «лексиконом неперекладностей» тією мірою, якою він висвітлює у своїй галузі головні симптоми відмінності мов».

«Для українських перекладачів та співавторів проекту переклад Словника став особливим викликом насамперед через те, що завдання відтворити українською мовою одразу весь космос – а чи хаосмос? – європейського філософування потребувало задіювання всіх існуючих та відкриття нових можливостей україномовного філософського дискурсу, якому досі ще жодного разу не випадало випробувань такого рівня глибини та складності.

Остання теза зовсім не є перебільшенням: адже матеріал, що підлягав і був підданий у цьому виданні українському перекладу, представлений не лише основними текстами французьких статей, але й численними цитатами з творів європейських філософів усіх часів та народів, оригінали яких писалися грекою, латиною, арабською, гебрейською, німецькою, англійською, італійською, іспанською, португальською тощо», – зазначено в передмові К. Сігова.

По суті, «Словник» – ренесансний проект. Ще ніколи не вдавалося поєднати разом у одному виданні всю філософію, представлену через концептосферу, яка знаходить історичне тлумачення. Також це видання нарешті прояснює український слововжиток (саме тому до підготовки проекту долучилася і кафедра української мови Києво-Могилянської академії). У колі філософів існує жарт, що культура може бути самодостатньою  лише тоді, коли в ній існують у перекладі національною мовою класичні тексти античних авторів (Платона, Аристотеля тощо). Українською мовою всіх цих текстів поки що немає, а навіть видані українською переклади Канта, Гегеля чи Ніцше викликають чимало дискусій у колі фахівців-істориків філософії. Натомість дозволю собі припустити, що поява в Україні «Європейського словника філософії» може бути прирівняна до спроби подати українською мовою Аристотеля. Отже, що привносить в українську культуру поява такого видання?

Передовсім, воно доводить, що українська мова вже є придатною для залучення, осмислення потужного філософського апарату. По-друге, українська філософська думка може опанувати весь центральний корпус філософських ідей.

У такий спосіб по-справжньому здійснюється проект національного метатворення. Можливо, ці думки занадто пафосні. Проте чи так воно насправді, якщо вдатися до історії розвитку філософських ідей в Україні протягом ХХ століття? В дореволюційній Росії (себто, частково і в Україні) в гімназіях класичні мови були не ознакою елітності навчального закладу, а доконечною потребою. На рівні вищої школи існували відділення класичної філології, на яких вивчення греки, латини, обізнаність із арабською мовою, івритом було обов’язком для того, хто прагнув називати себе «класичним філологом». Покоління Зерова, Филиповича,  Клена, Костецького – це покоління інтелектуалів, які вийшли з такої освітньої моделі. З часом ця обізнаність стала тавром, українську інтелігенцію було винищено, натомість — суспільна пролетарська формація мала інший модус існування. Ще далі наявність в українській культурі такого велета, як Борис Тен (чи Микола Лукаш, Григорій Кочур) стане неприпустимою, небезпечною: перекладачі не матимуть змоги публікувати переклади, їх позбавлятимуть можливості друкуватися, писати, засилатимуть у табори…

Кінець ХХ сторіччя для СРСР – також «відвернення від філософії»: питання повсякдення стали занадто актуальними. Історія та політологія змістили інтерес, відбулася переакцентація уваги. Натомість у Європі ХХ сторіччя – це пошук нової філософської моделі, яка б убезпечила нації від повернення до тоталітаризму. Звичайно, не можна і не варто ідеалізувати «європейське ХХ сторіччя», проте в цій філософській системі існувала сила думки. В СРСР думка була одна – стерильно правильна, а тому непридатна для життя. Початки української Незалежності – це боротьба за мову і національну самобутність; зрозуміло, що в цей час свідомість нової нації тільки шукає своє мотто, а тому й не має поки що сил підійти до осмислення того, що зроблено в іншій – європейській – системі координат. І лише з 2010 року можна говорити про кардинальний зсув філософської думки в Україні. «Європейський словник філософії» – це дерзновенна, а тому надзвичайно потрібна спроба ламання льоду одновимірності. Зрозуміло, що одразу виникає проблема: наскільки цей «Словник» буде сприйнятий, осмислений, інтегрований в українську культуру. Можливо, не варто тішити себе ілюзіями, враховуючи, що українське суспільство знову потребує передовсім історичності, а не філософічності?

«Словник» – проект, до якого було залучено надзвичайно багато фахівців. У самому процесі підготовки з’являлися неочікувані моменти: якісь фрагменти французької праці, що була взята за основу, не пасували для української ментальності. Значної кількості потрібних філософських текстів іще не перекладено українською мовою, а тому й не можна було використати з уже готових перекладів певних цитат, наявних в оригінальній праці.

Фактично, це видання містить два центральні розділи: 1) обґрунтування «граматики філософського перекладу» (умовно назвімо це так, оскільки йдеться про представлення розділів, у яких  визначено засадничі граматичні категорії греки, латини, європейських мов (англійської, німецької, французької, іспанської, італійської, португальської) тощо, з чого випливатиме і «неперекладність» філософських понять з однієї мови на іншу); 2) безпосередній європейський словник філософії – згруповані за центральними філософськими категоріями («Онтологія», «Естетика», «Гносеологія» тощо) поняття, які потребують врахування історичної змінності значень у різних мовах. Вражає і перший, і другий розділи. Зокрема ж сам словник, у якому подано неперекладні поняття, запропоновано український переклад разом із ґрунтовним філософським коментарем, дібрано інші відповідники з різних мов. Також «Європейський словник філософії» містить переднє слово двох керівників цього проекту: з українського боку це Костянтин Сігов, знаний український культуролог; із боку європейської сторони слово має професорка Барбара Кассен.

Зрозуміло, що найбільшу цінність «Європейського словника філософії» має зібрання «неперекладних понять». Проте наразі, як мені здається, важливо спинитися і на лінгвістичних матрицях, оскільки наше мислення існує в мові, хоча не завжди саме слово є виразником думки (як писав М. Мамардашвілі, думка може зчитувати з позасловесного простору, з підтексту). Хоча, знову ж таки, саме звернення до «філософії мови» допомагає усвідомити. Що? Коли ми маємо справу з неперекладністю, чому виникають подібні феномени?

Перша частина «Словника» – ґрунтовний посібник із граматики мов, але це граматика не структуралістська, а філософська, тобто граматична категорія в ній пов’язана із особливістю культурно-історичної ментальності представників певного регіону. Часом цей розділ містить цікаві евристичні моменти, які вдалося схопити на рівні ідеї вкрай точно. Зокрема, це стосується німецької, англійської, португальської мов. Подібна граматична прелюдія показує, як на філософському рівні відбувався розподіл мов, їх виокремлення з індоєвропейського мовного субстрату. Через мову автори намагаються осягнути поведінку, мислення. В кожному розділі, який розкриває філософію мови певного регіону, вміщено цікаві факти з історії філософії, парадоксальні випадки, що додають «Словнику» легкості в читанні. Скажімо, точно підмічено, що саме грецька мова стала протомовою філософії через структурні особливості: ця мова надзвичайно уніфікована, між діалектами давньої грецької мови в античності не існувало значних відмінностей, а отже, це сприяло витворенню спільного для цього етносу філософського корпусу уявлень. «Грецька мова є філософською, інакше кажучи (…) такою, що вже сама філософувала як мова та мовний устрій (Sprachgestaltung)…».

Неперекладність виникає тоді, коли представник однієї культури, почувши певне слово, по-іншому прочитує його у власному значеннєвому просторі, в нього виникають зовсім інші конотативні значення. Причина такої розбіжності, як на мене, криється у феномені розуміння: процес сприйняття реальності – це завжди процес творення власної реальності на основі досотворення побаченого. Це апріорна властивість мислення. Таким чином, процес сприйняття світу – це процес його «читання», а себто — і перекладу мовою власного мислення. Звичайно, на нейрорівні ці процеси й досі до кінця не вивчено. Все ж таки неперекладність філософських категорій пов’язана з тим, що вони є «буттєвими» для нашої свідомості, але явлені в різних національних спільнотах через різні мовні субстрати. З часом мови відокремлюються одна від одної, уривається зв’язок між спільним простосубстратом. З цього виникають семантичні дистанції, відстані в конотативних значеннях. На досить простому прикладі це можна показати за допомогою «міжмовних омонімів»: вродливий (укр.) та уродливый (рос.), неділя (укр.) і неделя (рос.). Безперечно, наразі я вдаюся до спрощення, проте і в площині філософських неперекладностей наявні ті ж самі мовно-когнітивні закони конвергенції та дивергенції.

З часом у цьому процесі витворюється ментальна дистанція між свідомістю представників різних етносів у межах, скажімо, європейського простору. Як існує відмінність між фольклорними піснями в регіонах рівнинних і гірських, так є відмінність і у філософському осмисленні дійсності з боку англійця (британця) чи іспанця. В «Європейському словнику філософії» точно підмічено особливості англійської мови: поширеність пасивних лінгвістичних форм (редактори і коректори останнім часом нарікають, що в українських текстах сьогодні забагато пасивних форм, невластивих для української мови: зроблено/написано кимось, проте ця тенденція вказує на проникнення до українського способу мислення і письма англійського мовомислення). «В англійській мові існує багато способів вираження статусу дієвця – тобто можливою є диференціація «здатностей до дії» (вислів, запропонований Полем Рікером у «Пам’яті, історії, забутті» на позначення неперекладного agency) чи способів «агентності» – що становить рису геніальності цієї мови та одне з головних джерел проблем із перекладом, що їх вона створює. Agency – це неповторне перехрещення поглядів, яке дає змогу окреслити дієвця, що цілковито зникає у своїй дії, – і в такий спосіб дає змогу визначити агентність власне пасивного суб’єкта. Класичний складний випадок – фраза із «Considerations on Representative Government» (1861), що входить до «Essays on Politics and Society» Джона Стюарта Міля: I must not be understood to say that…».

Досить цікавим є розділ про португальську мову, яка у філософських текстах тяжіє до того, що ми звикли вважати «кучерявістю», бароковою ампліфікаційністю.

Щодо іспанської мови, то, на мою думку, пояснення «філософської граматики» цієї мови невичерпане, неповне. «В іспанській мові більшість семантичних змістів та функцій латинського дієслова esse передаються двома різними дієсловами: ser (чиє відмінювання безпосередньо походить від латинського esse, але також від дієслова sedere – «сидіти», «посідати») та estar (яке походить від латинського stare – «стояти», «поставати»). Спершу означаючи «триматися рівно», «залишатися на місці», або «залишатися нерухомим», stare, таким чином, стало основою одного з дієслів, котре може слугувати зв’язкою у предикативних конструкціях кастильської мови… У сучасній іспанській мові можна виділити принаймні два різних вживання цього дублета. Дієслова ser та estar інколи вживаються абсолютно, що робить із них повноцінний присудок, визначений або не визначений прислівником чи прислівниковим зворотом, а інколи використовуються як зв’язка, і тоді вони, навпаки, лише пов’язують підмет із присудком».

Усе ж таки не до кінця прояснено відмінність між базовими дієсловами іспанської мови, які на рівні індоєвропейського субстрату все ж таки мають спільного пращура, хоча розділ починається з етимологічного розведення цих дієслів, що вже є процесом пізнішим. Дієслова «ser» і «estar», з одного боку, позначають буттєвість людини, предметів, світу. З іншого, «estar» має «антропологізований вияв»: воно вживається в ситуаціях, коли є щось ситуативне, змінне. Проте в таких фраземах, як «estar muerto» (бути/існувати мертвим) чи «estar cansado» (бути втомленим) вживано саме це дієслово. Для іспанської ментальності бути мертвим – означає перебувати в стані смерті до Воскресіння (якщо взяти релігійні конотації). Смерть не мислиться як даність. Дієслово «ser» – це буття в онтологічній дії, хоча й у вживані цього дієслова чимало випадків, коли агенс і означник не є навічно пов’язаними. Тому розділ, який показує філософсько-граматичну специфіку іспанської мови мав би потребувати більше доповнень і уточнень з боку редакторів і наукових координаторів (консультантів) українського видання.

Про «Європейський словник філософії» можна писати коментар, який або дорівнюватиме, або й навіть перевищуватиме обсяги цієї фундаментальної для української гуманітарної думки праці. Ця книжка – енциклопедія, компендіум, історико-філософський метаопис. Натомість, проникаючи в середину ідей, поступово відбуваються дивні метаморфози із самим мисленням, яке набуває стрункості та граничної прискіпливості до понять світу, прагнучи розмежувати те, що з часом стерлося. Отже, це видання здійснює «деконструкцію» мислення, оновлюючи зв’язки між думкою, світом і поняттями в ХХІ сторіччі.

P.S. Над перекладом і редагуванням працювали: В. Артюх, І. Архіпова, А. Баумейстер, А. Вайсбанд, А. Васильченко, Ю. Вестель, К. Гломозда, В. Єрмоленко, С. Желдак, В. Каденко, Д. Каратєєв, В. Котусенко, І. Листопад, С. Йосипенко, В. Малахов, М. Мінаков, Д. Морозова, І. Мялковський, К. Новікова, В. Омельянчик, О. Панич, С. Пролєєв, А. Рєпа, А. Рябчук, О. Сігов, В. Стукалова, М. Ткачук, О. Хома.

«ЛітАкцент», 05.02.2010