До осмислення феномену «Словника»: про переклад і контрпереклад

Віктор Малахов

Шановні колеги!

Радий вітати усіх учасників роботи над «Словником» з виходом першого тому. Це чудовий подарунок усім українським гуманітаріям: видання захоплююче і, воднораз, високопрофесійне. Приємно, коли фахівці – філософи, філологи – отримують таку вдячну нагоду робити свою професійну справу.

Що сказати про своєрідність інтелектуальної потуги, втіленої у «Словнику»? На мій погляд, ця своєрідність визначається унікальним у нашій нинішній літературі поєднанням власне перекладу зі здійснюваною в його рамках протилежним чином спрямованою літературною практикою – сказати б, із контрперекладом. Таке поєднання, така взаємо­допов­няль­ність  видаються мені знаменними. Річ у тім, що переклад як такий – це все ж у будь-якому разі певна тоталізація сенсу: ми замінюємо іноземне слово його відповідником з рідної мови, виходячи з припущення, що в обох випадках ідеться про «те ж саме». При цьому ті чи ті нюанси, смислові відмінності неминуче лишаються в затінку; до того ж щоразу доводиться переконуватися, що далеко не всі концептуальні елементи, артикульовані іншими мовами, засобами рідної мови можна відтворити з однаковою виразністю. Слід рахуватися з існуванням деякої межі мовної асиміляції: навіть за умови формальної відповідності вимогам даної мови щось може в ній просто «не вимовлятися», звучати неприродно, неорганічно. Так, викладаючи концептуальні засади сучасної етики засобами української мови, важко щось вдіяти з  тим, що, скажімо, «вільна людина» звучить у ній краще, природніше, ніж «свобідна», «сумління» – краще за «совість» (дарма, що останнє слово теж знаходимо в українських словниках), «сором» – краще за «стид», «жаль» природніше за «співстраждання» тощо. З такими обмеженнями, спричиненими органічним побутуванням мови, варто, на мій погляд, рахуватися.

До речі, якби мені зараз довелося переробляти свій власний посібник з етики, я неодмінно постарався б повніше підпорядкувати виклад у ньому не тільки вимогам, а й налаштуванням і очікуванням узвичаєної української мовної практики.

Але що в такому разі накажете, справді, робити з принципово значущим концептуальним змістом, який у межі даної лексичної системи, принаймні на нинішньому етапі її розвитку, не вписується?

Отут, як мені видається, і постає проблема (і практична необхідність) контрперекладу як процедури повернення до оригінального мовного середовища, в якому викшталтовувався той або той концептуальний зміст, процедури, сказати б, вивільнення рідної мови від непритаманних їй і через те лише поверхово нею  засвоюваних і лише примусово вживлюваних у неї смислових елементів – і, відповідно, експлікації цих елементів у первинно властивому їм мовному опорядженні.

Безперечно, зазначена процедура залишається лише однією  з можливих альтернатив поведінки в окресленій проблемній ситуації. Зусилля перекладу,   зусилля «натуралізації» іншомовних здобутків завжди лишається настійною потребою розвитку будь-якої мови. Попервах таке зусилля може бути  не позбавленим присмаку штучності, примусовості, проте врешті-решт воно в переважній більшості випадків призводить до збагачення мови, зростання її внутрішніх ресурсів. Цілком очевидним на  сьогодні є і нагальний характер потреби в гарних перекладах для сучасної української філософії, і те, який значний внесок роблять такі переклади у розвиток української філософської мови. Проте я хотів би наголосити на іншому боці справи, який мені теж видається важливим.

Так от, за будь-яких обставин варто, на мою думку, пам’ятати про внутрішню межу засвоюваності, неодмінно властиву будь-якій мові як організму, що живе і розвивається. Там, де ця межа дається взнаки – може, краще не силувати мову з претензійним наміром засвідчити її всеохопність, а подбати про її системну відкритість, її здатність співіснувати з значущими елементами інших мов, долучати їх до простору власного побутування?

Людям, достатньою мірою знайомим чи то з сучасною західною філософською літературою, чи то з дореволюційними російськими філософськими виданнями, не може не впадати у вічі незвично велика для нашого сучасного сприйняття кількість – ні, не безглуздих запозичень, якими рясніє нинішня «новомова», а коректних, здійснених із чітким відчуттям дистанції включень іншомовної лексики  – термінів, афоризмів, цитат… Такі включення не руйнують своєрідність мови викладу, а саме засвідчують її відкритість; по суті справи, у таких випадках ми подибуємо взаємовисвітлення,  взаємоувиразнення контрастуючих мовних планів, що належить оцінювати як подію власне діалогічну. У цьому сенсі, фігурально кажучи, дужки у тексті – це вікно у великий світ, у простір міжкультурного спілкування.

Ведучи мову про діалогічну герменевтику, Михайло Бахтін наполягав свого часу на необхідності «доброзичливого розмежування» сторін, які прагнуть взаєморозуміння, – аж ніяк не «бійок на межі». Гадаю, до проблеми, про яку йдеться, це висловлювання класика філософії діалогу має пряме відношення. Принаймні, цілком зрозуміло, що навіть  із суто формального погляду безпосереднє залучення якогось іншомовного виразу свідчить про більш високий рівень уваги до його посутнього змісту і довіри до тих, хто ним послуговується, ніж «амбіційне», як гордовито кажуть сьогодні, прагнення покрити все розмаїття світового мисленнєвого  ландшафту виключно засобами своєї  рідної мови.

Так само має бути зрозуміло, що право на існування мають обидва взаємодоповняльні шляхи розвитку і збагачення мови, зокрема, української філософської мови: шлях перекладу з відповідним нарощуванням власних лексичних ресурсів, з актуалізацією слів і виразів-відповідників тощо – і шлях розвитку здатності до діалогу, здатності дотримуватися культурної дистанції, реагувати на тонкі нюанси думки іншого, повертати цю думку до її власних витоків. Про такий шлях я і сказав би, що це шлях контр­перекладу.

В цьому відношенні не тільки сам «Словник» як завершена праця, а і безпосередній досвід роботи над ним видається мені дуже важливим, своєчасним і повчальним для нас усіх, для української філософськоїспільноти. Щира подяка колегам, причетним до цієї корисної справи.