До чарівного саду єврейської поезії

Алла Диба

Визріла пісня, з роками змужніла,
Довго до блиску її начищав,
Пив із дитинства, аби обважніло
Слово, яким рід мене причащав.
Шмуель Галкін, “Мій дім”
(пер. В. Богуславської)

2007 року київське видавництво “Дух і літера” порадувало читачів унікальною книгою “Антологія єврейської поезії: Українські переклади з їдишу”. Книга містила переклади віршів і поем дев’яноста поетів, які писали їдишем. Навесні 2011-го те саме видавництво здійснило друге видання цієї книги, яке репрезентувало вже творчість 95 авторів. Окрім нових авторів (як тих, котрі нещодавно пішли у кращий світ, – Рахілі Баумволь та Олександра Лізена, так і тих, хто живе й пише тепер, – Мойсея Лемстера, Дов-Бера Карлова, сина присутнього в цій Антології поета Йосипа Керлера, і наймолодшого – 1970 р. н. – Їсроела Некрасова), дещо ширше подано й творчість авторів, представлених у першому виданні, – додано вірш Шолом-Алейхема в перекладі Максима Рильського, два вірші Давида Гофштейна й поему Мойше Пінчевського “Сім ножів” у блискучих перекладах Миколи Лукаша.

А тепер безпосередньо до книги. Вона містить 496 творів. Загалом це робота 44 перекладачів. На обкладинку винесено дві надзвичайно важливі цитати, які аргументовано пояснюють появу такої книги саме на українських теренах. Перша з них: “Ця антологія – не випадковість і не забаганка, а необхідність і закономірність. Занадто щільно – не розплутати – переплелися долі двох народів – українського та єврейського, долі їхніх літератур і літераторів, надто багато схожого було в поневіряннях і становленні обох мов саме як мов, здатних на самостійне існування, на створення літератур високого, світового художнього рівня…” (В. Богуславська). І друга: “[…] Через мовний і цивілізаційний бар’єр єврейська (їдишська і не тільки) поезія є своєрідним “замкненим садом” для неєврейських (а часто-густо і для нинішніх єврейських) читачів. Сподіваюся, що пропонована антологія послугує для тих, хто читає українською, хвірткою до цього саду” (В. Чернін). Ці цитати взято з двох розлогих наукових передмов, що передують публікації самих текстів перекладів, де одна передмова ніби випливає з іншої, продовжуючи й розшифровуючи її. Авторами статей виступили упорядники книги – історик, етнограф, один із видатних учених-дослідників їдишу Велвл Чернін (“Замкнений сад. Начерк історії єврейської (їдиш) поезії”) та знана українська перекладачка з російської, англійської, їдишу, а також із української на російську Валерія Богуславська (“Українська хвіртка до замкненого саду. Українсько-єврейські паралелі”).

Література єврейського народу, створена на їдиші, вдумливо й обґрунтовано введена в контекст світової літератури, показано її джерела, втаємничено-унікальні витоки. В. Чернін у своїй розлогій, власне – монографічній статті простежує й засвідчує певні етапи розвитку рідної літератури. Зупиняється й на болючих аспектах зростання рідної нації та культури: “Сьогодні нам відомо, що ані Шолом-Алейхем, ані Фруг, ані інші єврейські письменники не виховували своїх дітей їдишем. Їхня творчість цією мовою лишалася своєрідними “діамантами для бідних”. Тим не менше, саме вони перетворили мову народу на літературну мову в сучасному розумінні”.

У передмові засвідчено чимало цікавих, ваговитих деталей, маловідомих подробиць, фактів. Їх чи не вперше уважно структуровано, зроблено вагомі, посутні висновки, як, наприклад, оцей: “Період між двома війнами – найяскравіший в існуванні їдишської літератури. У цей час відбувається нормування літературної мови. Відпрацьовуються норми орфографії, граматики, усталюється наукова термінологія. У цей період формується кілька центрів єврейської літератури”.

Для упорядників було важливо засвідчити хоча б одним-двома рядками біографічних даних (якщо більше не вдавалося встановити) й кількома поезіями певне ім’я в літературі, щоб воно не загубилося, не було втрачене.
Історики стверджують, що ця книга – рідкісне документальне джерело побутування й культурного поступу єврейського народу та його літератури на цій землі. Тому й нам цікаві ті всі єврейські письменники, які народилися, мешкали, творили в Україні (а таких у цій книзі більшість). Багато з них свого часу починали писати, паралельно з їдишем та івритом – російською та українською.

Повноправними героями їдишської поезії виступають в антології Тарас Шевченко – у Шмуеля Галкіна, Мойсея Хащеватського, Ліпи Резніка, Мані Лейба; Київ – в Езри Фінінберґа; Ніжин – у Мані Лейба; Дніпро – у Переца Маркіша, Шмуеля (Самуїла) Галкіна, Шлойми Чернявського; Бердичів, знищений нацистами єврейський район цього міста Піски – в Аврома Гонтаря; Волинь, Полісся – у Йосипа Бухбіндера; Довбуш – у Якова Шудріха; Наливайко й Богун – в Іцика Фефера. Так само органічно, як українські реалії входять в їдишський вірш, так і в українському перекладі ми природно, невимушено сприймаємо якісь суто єврейські слова й поняття – наприклад, вірш Мойше Тейфа “Кіхелех ун земелех” (“Булочки і печиво”).

Ці вірші можуть бути і тяжкими, часом жахливими документами епохи. Вражає гіркотою непідробної правди й незагойного болю авторський переклад вірша Велвла Черніна: “Чорна, жирна земля України, // Єврейською кров’ю так щедро угноєна, // Тілами нашими, що чекають пришестя Того, // Хто додому покличе всіх. // Біля могили моєї колишньої реінкарнації, // Біля братської могили у чужому полі, // У чужій країні, мову якої я пам’ятаю, // Я питаю: “Чи залишились іще євреї у місті?” // І чую відповідь: “Вони що, божевільні? // Усі поїхали до Ізраїлю”. // І я так само поміж цих “вони”. // Я ніби є – і мене немає. Я бачу, але не бачать мене. // Мій погляд звернутий ген до Півдня. // Мою самотню надвечірню молитву я вимовляю голосно. // Із дозволу німої громади понищених. // Вірші псалмів на зелену траву // Зронюю, мов екзотичні перлини. // Є і немає. Бачу й не бачать. // Я полишаю чужу хату мого прадіда // Вдруге. // Іще побачимось”.

Біографії представлених тут поетів варті найвідчайдушніших, найталановитіших прочитань у найнесподіваніших і найкращих, ще не написаних нами, нащадками, романах чи найкарколомніших детективах, або й романах-звинуваченнях, романах-викриттях, бо ж і сьогодні болить Матері-Батьківщині доля її дітей…

Повну версію статті читайте на ЛітАкценті.