Богословська кардіологія Бориса Бобринського

Євген Коген

Якщо перед Вами постає завдання віднайти хороший путівник по визначних місцях православного богослов’я, то з виходом в українсьому перекладі збірки статей протопресвітера Бориса Бобринського «Співстраждання Отче» воно значною мірою вирішується.

Так, видається, що неможливо написати книгу про богослов’я, не богословствуючи при цьому самому – дуже вже особлива Тема піднімається в такому випадку. Сам Бобринський це прекрасно розуміє і тому найголовнішою пасткою для богословів називає небезпеку «говорити про Бога у третій особі», коли «ми робимо із Нього об’єкт, уречевлюємо Його». Автор погоджується з думкою багатьох про те, що найточніше виразив суть богослов’я ще Євагрій Понтійський, сказавши: «хто молиться, той богословствує»,  – і втім розуміє, що «формулювання живого досвіду зустрічі з Богом» – задача абсолютно необхідна для християнства. Тому й шукає ту золоту середину, яка би дозволяла говорити людям про Бога в Його постійній присутності під час цієї розмови.

От про цю Божу присутність у світі в кожний момент його існування і покликаний – як переконаний Бобринський – оповідати справжній теолог. І перша частина книги – «Перед лицем зла та страждання» – має завдання описати, яким чином божественна присутність відкривається людям. Це небайдужість Творця до свого творіння – передусім підкреслює о. Борис. І вона проявляється за конкретних умов, у які людство само поставило себе після гріхопадіння, через співстраждання Бога разом із нами. Це та межа, яка відділяє християнське богослов’я від теології філософів: «Тут належить оскаржити богословське поняття про байдужість Бога, про його безпристрасність, тобто нечуттєвість до зла, до людського падіння та страждання», – пише автор.

Відразу ж – у ту ж хвилину, як перші люди переступили єдину Божу заповідь, яка їм була дана – Господь пішов їх шукати: «Адам, де ти?». І з того часу цей пошук триває щосекунди, впевнений о. Борис. Бог – найближча до нас реальність, говорить він, підводячи нас до істини, яку видатний богослов сучасності Микола Лоський висловов так: «не існує богослов’я без містики». Нема про що говорити, доки ми не зустрілися з Богом у своєму серці – ось пересторога всім теологам.

І тут ми маємо згадати про такий дуже непростий момент, як одиничність та неповторність містичного досвіду – кожна зустріч із Богом унікальна. Але з іншого боку, під час цих зустрічей має проявлятися також певна універсальність. Адже це у кожному випадку той самий Бог. Це як із будь-якою людиною, яку ми знаємо: кожний досвід спілкування з нею неповторний, але щось спільне залишається. Те, що дозволяє нам не сплутати цю людину ні з ким іншим. Для християнина досвід божественної присутності має постійно перегукуватися з євангельською розповіддю. Адже найвища точка в історії, коли Бог став для нас найближчим, мало того – став таким, як ми – сталася завдяки втіленню Сина Божого, про що говорить Новий Заповіт.

Бобринський знаходить, як видається, дуже збалансовану пропорцію між особистим досвідом та універсальністю Євангелія та догматів Церкви. Якщо порівнювати нашого автора з іншими відомими богословами  – то це поєднання особливого наголосу на особистісному переживанні присутності Бога у власному серці, яке ми знаходимо у Антонія Сурозького, з чітким та методичним дотриманням догматичної канви, що ми спостерігаємо у того ж Миколи Лоського. Отець Борис знаходить хорошу формулу – його міркування, що постійно спираються на Святе Письмо та вчення церкви, пропускаються через особисті переживання так, що читачеві видно – автор знає на власному досвіді те, про що пише. І цей досвід – спільний для усієї Церкви та перевірений нею.

Вже було сказано, що передусім Бог відкривається нам через Своє співстраждання людині. І хоч назва книги прямо відсилає нас до Бога-Отця, Бобринський торкається кожної Особи Трійці, показуючи, наскільки повним є внесок усіх Трьох у справу нашого спасіння. Син Божий – Христос – прийняв і прожив усе, що стало атрибутом людського існування після вигнання з раю – аж до самої смерті та сходження до пекла. Аби не лишилося нічого в нашій природі такого, де би ми не зустрілися з Богом. Але і справа Духа Святого, дією Якого відбулося Боговтілення самого Христа, а також відбувається втілення Бога та Його прихід до наших сердець – вражає Бобринського своєю неймовірною скромністю. «Так само, як ми говоримо про кенозис Христа, про його граничне приниження, можна вести мову і про кенозис Духа протягом усього часу існування Церкви, адже Він не відкриває Свого Обличчя, і ми не знаємо Його Ім’я. Дух приховує себе. Його призначення – написати в наших серцях Ім’я Ісусове».

І от про цю дію Духа Святого в серці кожного з нас розповідає Бобринський в тому розділі книги, що носить назву «Внутрішня літургія». Відзначаючи величезну важливість Євхаристії церковної, отець Борис підкреслює необхідність доповнювати її Причастям особистим у своїй душі – «літургія після літургії» має відбуватися з необхідністю. Точно так само, як євангельські події втрачають сенс, якщо не будуть повторені для кожного з нас у нашому житті, Таїнства Церкви знецінюються, якщо не знайдуть продовження за стінами храму Божого.

Бобринський дає одне надзвичайно влучне порівняння описуваних речей із тим, як працює наше сердце. Робота серця поділена на дві фази і важливі вони однаковою мірою: «Систола – стискання серця, коли кров прямує до всіх органів, проникає в клітини, насичує їх киснем, – протилежна діастолі, розширенню серця. Коли ми залишаємо Євхаристійний Бенкет, на якому нашою їжею стало Ім’я Ісуса, і ми наситилися і напилися Ним, – Кров Христова тече в наших жилах, а серце б’ється в лад із Серцем Господнім. Він знову посилає нас, як апостолів у П’ятдесятницю, нести звістку світові про чудеса Божі».

Третя частина книги Бобринського – «До Богопізнання» – саме і є підсумком та описом досвіду такого ритмічного серцебиття християнскої церкви. Мова тут іде про традицію православного богослов’я, що ретельно акумулює досвід переживання Божественного протягом усієї церковної історії. Принципово для Бобринського те, що кожне слово церковних догматів спирається на реальні переживання зустрічі з Богом. Навіть церковне Передання, яке є передачею з рук в руки здобутого у певний момент певною людиною досвідним чином знання про Бога – отримує у православ’ї особливе значення. «Передання — це істинний досвід» — впевнений Бобринський. Досвід дії Святого Духа. Не кожна інформація чи слова про Бога здатні стати Переданням. Якшо досвід переживання Божої присутності справді був – це неможливо ні з чим сплутати, гадає автор. І Церква ретельно береже та знову передає усі свідчення досвіду зустрічі з Богом, зустріч із якими може сама по собі стати переживанням Бога.

Це десь так, як може відбуватися з електричним струмом: ми можемо послідовно приєднати до його джерела низку провідників. Та якщо десь на лінії відбудеться розімкнення – на кінці ми не буде жодної напруги.

Книга Бобринського справляє враження хорошого провідника євангельського струму. Якщо додати сюди метафору самого отця Бориса про серцевий ритм у житті церкви, то можна сподіватися на те, що її читання налаштовуватиме кожного на здорову електрокардіограму.

портал «Релігія в Україні», 12.04.2010